Розділ 16. Мила. Сніданок.

    Будильник спрацював безвідмовно, а згадка про швидке наближення зустрічі з красунчиком подіяла на мозок ефективніше філіжанки кави і не дозволила ще поніжитися у ліжку. Вранішні збори нічим не відрізнялися від попередніх, хіба що, я довше затрималася перед дзеркалом, й більш прискіпливо обирала одяг.

    Рівно о восьмій я з нетерпінням чекала переминаючись з ноги на ногу біля входу до їдальні. Пройшло 10 хвилин. Люди заходили і виходили. Можливо, Олег чекає на мене всередині? Зайшла, але тут його також не було. З роздратуванням насипала їжу, не особливо переймаючись яку саме і сіла за столик неподалік від входу. Та ні за 20, ні за 30 хвилин об’єкт мого очікування (за сумісництвом причина зіпсованого настрою) так і не з’явився.

    Марно прочекавши до закриття їдальні, зі злістю відсунула стілець і рішуче пішла картаючи себе.

   Яка ж я дурепа. Не на це я розраховувала. Звісно, я передбачала, що можливо більше не побачу Олега, але на серці все одно сумно. На очі нагортаються сльози. Цей гад, фактично, не прийшов на наше друге побачення! Так, побачення в їдальні! Ну то й що?! Аж смішно стало від таких думок. Головне, що мене дратувало - я його запросила, а він не прийшов. Такого, ще не було, щоб хлопці не приходили до мене на побачення!

   Ні, в номер з таким настроєм не можна. Пройдуся. Дам собі годинку-другу аби похворіти на ностальгію і буду повертатися до реальності. Може вдатися до медитації – кажуть допомагає заспокоїтися. От візьму зараз морозива, тістечок і піду в номер медитувати. Там і пляшка вина нерозкоркована є, теж стане в нагоді …

    Настрій почав покращуватися. Я більше не сумувала. Хіба в мене є причини для смутку? Жодних! Так, тяжко прощатися з мрією.  Але ж зі мною все гаразд, з близькими – також. Та й з Олегом – я маю надію – нічого страшного не трапилося. Просто неприємно, що красунчик десь запропастився, але й він знайдеться, якщо захоче. Врешті-решт, він дорослий хлопчик.

    Підіймаючись до свого номера, я вже подумки сиділа на балконі і смакувала морозиво з шоколадом, заїдаючи тістечками, і споглядаючи морський пейзаж. Ви не подумайте, це не з горя! Просто сум минув, а велике бажання поласувати смаколиками нікуди не ділося, ба навіть зросло. Вся така в передчутті, повертаю в бік свого поверху і завмираю… Олег. Він стоїть під дверима і усміхається на всі 32 зуба. Нарешті скидаю заціпеніння і підходжу до нього допитливо поглядаючи.

- Привіт, - його хрипкий голос знов збаламучує щойно заспокоєне серце, - ти обіцяла замучити мене лікуванням, якщо захворію. Не передумала?

Кидаю на нього оцінюючий погляд. Хворий? Можливо… Хижо усміхаюсь, відчиняю двері:

 - Проходьте, пане пацієнт, зараз розберемося,  чи можна вам чимось допомогти.