Розділ 13. Мила. Побачення.

 - Я згодна… - відповіла навіть не замислюючись. Під цим поглинаючим поглядом потемнілих очей, в яких наче палахкотить полум’я, відповісти інакше просто не було змоги.

- Тоді я зайду по тебе о двадцятій? Ти в якому номері мешкаєш? Цей корпус? – кинув поглядом в сторону сусідньої будівлі. Спочатку хотілося розіграти й назвати хибний номер та вирішила побути хорошою дівчинкою, допоки він себе порядно поводить.

- Так, 312.

- Добре, до зустрічі.

Олег усміхнувся, випустив мене з обіймів, ковзнувши руками по спині і пішов.

- До зустрічі, - задумливо промовила йому услід і пішла до столової вечеряти. Аж тут накрило усвідомлення того що сталося: хвилину назад хлопець, який ще зранку, як мені здалося, ладен був мене придушити, запросив на побачення. А я одразу погодилася. Навіть не роздумуючи. Це ще в нього скромне бажання. Здається, що вимагав би він зараз провести з ним ніч, чи щось неймовірне, як то віддати квартиру, чи продати нирку, я б погодилася! Розуміння цього неприємно вразило і протверезило.

- От, дідько! – аж скрикнула від роздратування, набираючи їжу в тарілку. Люди в столовій почали оглядатися на мене і підозріло придивлятися на гриль-овочі, що якраз накладала до тарелі. Продовжила подумки себе картати:

– Чому я так на нього реагую?! Наче кішка на валер’янку! Це все він! Олег! Він мене загіпнотизував.  Точно. Бо якось не правильно все, дуже швидко. Наче затягує в вир і немає часу навіть розмірковувати! Треба відмовитися від побачення… Так, зателефоную і скажу, що погано себе почуваю, чи … чи ще щось придумаю. Зараз, - відсуваю тарілку, дістаю телефон і … згадую що в мене немає його номера. В мене взагалі ніякої інформації про нього немає. Нічого не має, крім його імені. Знов замріююся, копирсаючись в салаті і смакуючи подумки ім’я хлопця – Олег, Олежко, Олежик…

    Майнула надія зустріти його тут в столовій і «відпроситися». Та його не було зараз в приміщенні, я добре подивилася, та й пізніше він так і не прийшов. Старанно пережовуючи їжу продовжую міркувати : «А може він і сам не прийде – передумав на рахунок побачення чи справи з’явилися, а я тут себе накручую? Або все ж прийде?»

      Навіть коли повертаюся до номера паніка не припиняється. Тепер думки ще більше заплуталися і вже навіть не розуміла чого боюся більше: що Олег прийде на побачення і приділятиме мені ще більше уваги, чи якщо він заб’є на побачення і забуде взагалі про моє існування.

- Що ж робити?!

І сама собі відповідаю:

- Спершу треба заспокоїтися! Прийде Олег – сходимо погуляємо, не прийде – сама сходжу погуляю. Врешті-решт, вчора було дуже весело, можна й повторити. Тільки з меншою кількістю алкоголю.

    Та й з чого це я вирішила, що швидко зав’язувати стосунки (а це навіть не стосунки, тільки побачення) – це погано? Попередні стосунки он як повільно розвивалися і не привели до логічного завершення – весілля. Чи розставання – це і було логічним завершенням тих стосунків? Таким чином, все обміркувавши і заспокоївшись, почала готуватися до зустрічі.

     В першу чергу кортіло зателефонувати Олесі або Світланці (та сама подруга, завдяки якій я зараз на морі одна) – поділитися новинами, порадитися, та, поглянувши на годинник, одразу скинула виклик. На підготовку до зустрічі залишилося півтори години. Біжу в ванну і поки купаюся, і мию волосся подумки перебираю, що б таке можна вдягнути на побачення. І хочу сказати, що одразу приводів для паніки стало на один більше. Нема чого вдягнути! Одвічна проблема, що дошкуляла жінкам у всі часи, торкнулася й мене. Збираючись на відпочинок я брала здебільшого пляжний одяг, шорти, джинси. Вчорашнє плаття одягати не хочу – зайве нагадування про мій вчорашній п’яний демарш та й воно потребує прання. Одягти просто футболку і спідницю? Ні, хочеться все ж його вразити. Хочеться поруч з ним виглядати як справжня леді. Вже хотіла звернутися за допомогою до дівчат (це я про Олю з Яною) та згадала про плаття що подружка всунула перед від’їздом. Пам’ятаю, вона сказала тоді: «Як не знайдеться привода одягнути, так хоч по фотографуєшся в гарному вбранні!», а я сміялася «Що ж за привід має бути – бал, чи конкурс краси Міс бази відпочинку?!».

    Вийшла з душа, накинула халат, обмотала волосся рушником і швиденько дістала плаття з валізи, де воно досі чекало свого часу. Бач, дочекалося. Гарне. Довжиною в підлогу. Золотаво-пісочний атлас струменів завдяки спідниці-сонце, ліф сукні гарно підкреслював фігуру, тоненькі бретелі ледь помітні. Треба додати прикрас і накинути щось на плечі. Напевно чорна куртка-косуха буде доречною - додасть трохи хардкору в романтичний образ. Та й з біжутерії тут щось було. Висипаю з мішечка біжутерію. Так, знайшла - довге кольє з трьох золотистих тоненьких ланцюжків і чорного шнурка з підвісом. Приклала до себе. Чи не буду схожою на циганку в такому вбранні? Наче ні. Нагадую собі, що на роздуми часу не має і щільніше запахнувши халат швиденько пішла прасувати сукню.

     На поверсі, в фойє стоїть дошка для прасування і праска. На щастя, інших бажаючих облагородити своє вбрання не було і вже за 5 хвилин з цією частиною підготовки було «покінчено». Прилаштувала плаття на вішак і пішла займатися зачіскою і макіяжем. Котра година? Вже 19 годин 10 хвилин, а ще стільки треба встигнути…

   Волосся висушила й накрутила великі локони закріплюючи кожен, ще гарячим, шпилькою невидимкою (коли закінчу з макіяжем зніму їх). Ще 15 хвилин і стриманий макіяж з акцентом на очі зроблено. Наближається час зустрічі. Сумувати в очікуванні не доводиться, бо ледь встигаю закінчити з зачіскою і одягти сукню (вагаюся ще щодо куртки), як лунає стук в двері. Він таки прийшов!