Розділ 11. Мила. Знов він?!

    Щоб зібратися з думками, заспокоїтися й зайвий раз не натикатися на красунчика, взяла фотоапарат і пішла на прогулянку вздовж пляжу. Вдосталь на фотографувавши мушлі, пісок, чайок, хвилі, чайок на фоні хвиль, та їх же в різних варіаціях і компоновці, набрела на закинуту будівлю, що потопала в зелені. Ця будівля цікавила мене ще з минулих прогулянок. Та й не те щоб аж дуже цікавила. Особливим архітектурним стилем, як і старовинним походженням закинутий радянський будинок відпочинку похизуватися не міг, та здавався чудовим місцем для усамітнення і, можливо, цікавих фото. Набридло фотографувати хвилі. І чайок теж.

     Зайшла на територію, пройшла зруйнований іржавий паркан. Напевно,  тут давно немає хазяїна. І охорони. О, бачу залишки будівництва. Схоже, що будинок відпочинку (можливо це раніше був і санаторій, чи ще щось схожого спрямування), намагалися ремонтувати або перебудувати, і, вочевидь, закінчилися кошти. Чи дозвільні документи підкачали. А може, корупціонери «згризли» молодий паросток підприємництва, що зароджувався на узбережжі моря… В будь якому випадку зараз видовище жалюгідне. Все розграбовано. Розмірковуючи так, проходила вглиб будівлі. Розкидані цеглини. Купа битого шиферу. Шкода, до болю. Якщо замислитися. Це як пам’ятник загиблим мріям. Цікаво, чи ще відродиться це місце? Можливо, знайдуться люди, що забажають вкладати сили і гроші. Можливо, саме на цьому місці, побудують надсучасний отель з SPA-центром,   Можливо, в майбутньому, доріжками цього парку гулятимуть відпочиваючі з всієї України і туристи з-за кордону захоплюючись красою цього місця. Або, так все й залишиться, як є …

    Промені сонця заглядали крізь розламані вікна кидаючи на підлогу і стіни незвичайні сюрреалістичні тіні. Там, за вікном, на відстані близько 500 метрів виднівся новенький невеличкий готель, а тут все таке побите, старе… Роблю пару кадрів. Скрізь по підлозі траплялося бите скло, шматки штукатурки, бетону. Нічого цікавого. Такий стан речей навіть почав пригнічувати. Спробую видертися на дах, подивитися на краєвид. Вихід на дах був вільний. Двері висіли на одній петлі.

   Криша зустріла мене подихом свіжого повітря, мальовничим пейзажом і … черговим сюрпризом. Виявляється, поки я блукала по обшарпаним кімнатам, біля будівлі з’явився автомобіль і поруч нього стояло троє чоловіків. Мозок почало розривати від припущень. «Чорт! Чому тут люди? Що це за люди? Що вони тут роблять? Це що, охорона?! Невже тут є сигналізація чи відеоспостереження?» Нервово посміхнулася. Наступною була думка йти подалі звідси. Але цікавість перемогла, а здоровий глузд взяв верх над страхом. Паніка відступила. Заспокоюючи себе тихенько промовляла:

- Я ж нічого не зробила… Та й не схоже, що чоловіки когось шукають. Так, лишень роздивляються навкруги. Перечекаю тут, та й піду…

    Але допитливість перемогла бажання сховатися і підштовхувала наблизитися, це вона змусила мене спуститись на другий поверх і зайняти зручне місце для спостереження.

    Притулившись плечем до вікна, точніше, до того що від нього залишилося, розглядала приїжджих незнайомців. Цікаво, що їх сюди привело? Може бандюги якісь? Сходка? Цього ще не вистачало…

    Двоє чоловіків середнього віку були одягнені в костюми,  а той брюнет, наймолодшим з усієї компанії, в джинсах, білій футболці-поло і сонцезахисних окулярах. Хлопець виглядав на років 25. І схожий на вчорашнього «чорного вовка», начебто. Чи може всі молоді хлопці тут такі – високі, чорняві, м’язисті красунчики? Тяжко зітхнула. Все ж природа бере своє і завжди в першу чергу всі звертають увагу на зовнішність. Як і я зараз. Відсканувавши прискіпливим поглядом чоловіків обрала в «фаворити» брюнета і подумки приміряючи на нього ролі від коханця до батька моїх майбутніх дітей,  продовжила спостерігати за розвитком подій.

    Здалека деталей було не розгледіти, а от в цілому «картинка» гармонійна. Красиві чоловіки біля красивого авто. Події не поспішали розгортатися. Всі спокійно перемовлялися, розглядали документи на капоті авто. Отже не бандити. Одразу на душі стало спокійніше. Один, у костюмі, вказав в бік будівлі і я миттю відсахнулася від вікна вглиб кімнати. Намагаючись зрозуміти помітили мене чи ні – знов нишком поглянула на незнайомців. Чоловіки поводилися спокійно, розмовляли та не поспішали покидати це місце.

    Минуло не менше 20…30 хвилин, а вони не припиняли розмову активно жестикулюючи. Мене починала сердити вся ця ситуація. Та й від нервів їсти захотілося.

- Знайшли місце для розмов! Довго ви ще будете тут стирчати?! – подумки обурилася я і, наче почувши мої думки, хлопець в білій футболці зиркнув в мій бік. Чорт… Схоже, що все ж мене помітили. Час забиратися звідси. Чоловіки не виглядали небезпечними та перевіряти не хотілося. Зовсім. Та й ймовірність того, що це охорона, я ще не відкинула. Хтозна, може сучасні охоронці приїжджають перевіряти стан «руїн» на рендж ровері, а мені, за несанкціоноване проникнення, ще й штраф впаяють?! Ні, точно, зустріч з незнайомцями на закинутому будівництві – до добра не доведе. Тож підхопивши сумку з підлоги, прислухаючись і оглядаючись по сторонам попрямувала до виходу. Невдовзі почувся шум від’їжджаючої автівки. «Фух! Нарешті! Можна розслабитися й спокійно йти, а не крастися. Ще й встигаю на вечерю,» - думала, вправно перестрибуючи різний мотлох. Настрій покращився. Певно це з-за того, що все обійшлося. Не знаю що мені загрожувало, але добре, що обійшлося. Так спокійніше. Почала наспівувати пісню – завжди так роблю, коли гарний настрій. І раптом, переді мною, перегороджуючи вихід, мов з землі виріс хлопець. Той самий, що стояв надворі. Той самий, якого я провокувала вчора! Чи не поквитатися він тут зі мною вирішив?