Розділ 9. Мила. Важкий ранок, або Стає ще веселіше.

    Ранок наступного дня я зустрічала в своєму номері, обіймаючи подушку. Це тішило, отже наче без пригод обійшлося. А ось загальний стан, бажав кращого. «Звичайно, я все розумію – життя циклічне, за все доведеться розплачуватися, і якщо тобі вчора було дуже добре, то наступного дня буде погано. Це зрозуміло. Не зрозуміло, чому настільки погано?!» Голова болить. Очі сльозяться не бажаючи бачити білий світ, ще принаймні добу. Руки саднить. Тіло відмовляється вилазити з ліжка…

   Отже, лежу собі, намагаюся не надто багато думати, бо від думок ще гірше стає… «Зараз розберемося, поступово.  Спочатку руки. Що з руками?! Подряпини?  - здивовано оглядаю тоненькі яскраво-червоні лінії на ніжній шкірі. -  О, і на ногах навіть є. Коли я встигла? Точно, троянди… Телефон полетів у кущі і я його шукала… Стоп! А де телефон?! – почала рискати рукою по підлозі. – Тут! Фух, отже я його все ж таки знайшла!»

    Мимоволі почали спливати в пам’яті й інші події вечора. Наче нічого кримінального. Танцювали. Співали. Ще хлопців за огорожею пам’ятаю (в загальних рисах). Гарненькі хлопці. Як там я одного з них назвала, вовченя? Ні, він скоріш був схожий на величезного чорного вовка. Гарний дикий звір, якого так кортить погладити, почухати за вушком і в той же час остерігаєшся того, що тварина накинеться і загризе. Приблизно такі відчуття в мене викликав той хлопець. Навіть стало трішечки шкода, що продовження знайомства не було і певно, що й не буде. Видно, що хлопець не простий і за дівчатами бігати не буде. Тим більше за тими, що кепкують з нього. Та й хіба то було знайомство? Всього-на-всього скороминуча зустріч. І що на мене вчора найшло? Я ж не така. Я не з тих, хто чіпляється та провокує чоловіків…

    Після тривалих роздумів підвела підсумки: по-перше, треба менше пити; по-друге, тепер троянди мені вже подобаються менше; по-третє – якщо й далі лежатиму залишуся без сніданку й кави. Та ще трохи порадившись з своїм самопочуттям, ми з ним одноголосно вирішили пожертвувати сніданком. Підсунула поближче пляшку з мінералкою і натягнувши ковдру мало не на голову, приготувалася далі відпочивати. І тут спрацьовує сигнал будильника. « Та щоб тобі! – вирвалося в мене. – Замовкни й так голова болить! – та телефон вперто відмовлявся зняти блокування, а іконка з вимкненням наче тікала з під пальця. –Знущаєшся з мене?! Краще б я тебе в кущах залишила, - телефон продовжував мене випробовувати, сигнал ніяк не вимикався нарощуючи гучність. - Вже й не дуже рада, що знайшла тебе!»  Сигнал нарешті замовк. Так-то, краще. Переставила будильник на обідній час. Зробила пару ковтків мінералки і знов зарилася під ковдру. Тепер можна й спатоньки…

    На обід я все ж пішла, бо близько тринадцятої години організм прийшов до тями і вимагав підживлення. Система харчування «шведський стіл» дозволяла обирати їжу за смаком, тож, набравши смаколиків я присіла за столик і вишукувала поглядом новоспечених подружок. Оля і Яна самі мене знайшли. Вони саме завершили обід і підійшли привітатися, поки чоловіки з дітьми поспішали на дитячий майданчик.

 - Ти що, з котами поцапалася? – здивовано усміхнулась, розглядаючи мої руки, Яна. Таке неочікуване припущення викликало щирий сміх.

- Ні, тільки з клумбою троянд. Не поділили телефон, - захихотіла у відповідь. – Та бійок не влаштовувала, чесно! До хлопців не чіплялася, майже, - і тут слова застрягли в горлі разом з шматком курятини. Що сталося, думаєте ви? Я побачила за сусіднім столом вчорашнього «поганого хлопчика», мого чорного вовка. З абсолютно незворушним виглядом він вп’явся в мене вивчаючим поглядом. Наче передрікаючи мою долю. Їжа застрягла в горлі провокуючи страшний кашель. Ледь не задихнулася! Ось це сила погляду, ледь не вбив. Що ж він тут робить?! Його тут не має бути! Він же, ще вчора, тут не мешкав. Ковзнула поглядом по його зап’ястях. Браслет бази відпочинку на лівій руці, поруч з годинником. Отже, сьогодні вже мешкає…

    Нарешті відкашлявшись і запивши водою, помітила як хлопець злегка посміхнувся, судячи з усього залишився задоволеним справленим враженням. Одразу підвівся і проходячи повз кивнув дівчатам, а мені промовив, наблизившись впритул:

- Набирайся сил, крихітко, - і пішов далі, на вихід. Його атлетична фігура швидко зникла за дверима, а я продовжувала ошелешено дивитися в той бік.

Оля з Яною нічого не розуміючи переглядалися.

- Що це було?! Хто це? Як його звуть? Звідки цей красень? Ви знайомі? Це твій хлопець? Та ні, це не її хлопець, вона ж розповідала, що зараз не зустрічається! Чи це колишній? Та ні, не схоже, від таких файних парубків, добровільно не йдуть! – дівчата  навперебій засипали мене питаннями, на які я не мала адекватної відповіді. Стримала бажання матюкатися, видихнула і все ж відповіла:

- Схоже, це мій смертний вирок, - приречено поглядала в слід красунчика. – Той самий хлопець, до якого я майже не чіплялася, - пояснила я обхоплюючи голову руками.

- Ого! Відчуваю, нудьгувати на відпочинку тобі точно більше не доведеться, - підморгнули мені дівчата, залишаючи на одинці з думками і підносом їжі. Зрозуміло, що їсти вже не хотілося.

    Правду кажуть - думки матеріальні і треба бути дуже обережною з бажаннями, можуть і справдитися.