Розділ 8. Олег. Знайдена пропажа.

    Ретельно оглянув зал кафе, заглянув в караоке, літню площадку – ніде не має. Моя темноволоса незнайомка точно пішла. Щось це мені вже починає казку про колобка нагадувати. Стиснув зуби і криво посміхнувся. З нагородою доведеться почекати. Повернувся до компанії, та настрою розважатися вже не було.  Вероніка з Лізою покрутилися біля столику й знов побігли в караоке.

    Хлопці реготали демонструючи один одному фотки в телефонах, дехто виходив періодично на перекур, а я продовжував подумки не то молитися, не то вимагати в долі ще один шанс, який точно не змарную.

    Вадим з Костиком знов пішли на перекур і цього разу я склав їм компанію, хоч і не палю. Надворі тиха літня ніч дихала в обличчя приємною прохолодною суміщу запахів сосни, троянд і морського повітря. Майданчик з місцем для паління, був відгороджений огорожею з кованих металевих прутів, через які проглядалася частина території бази відпочинку. Підсвічені низенькими ліхтарями алеї, трояндові квітники, сосни, що наче потопали в темряві зоряного неба.

    Перекидаючись фразами з хлопцями я все думав. Про неї. Як сильно хочеться ще раз її зустріти. Так хочеться діяти, аж руки сверблять, а я не знаю що робити. Шукати її? Чи чекати коли доля нас знов зіштовхне? Боже-боже, а дівчина ж була так близько, тільки руку простягни…

    Костик пішов, а ми з Вадимом продовжили тріпатися про життя. Він закурив наступну цигарку, а я спершись на огорожу черговий раз продивлявся новини в соцмережах. Раптово, він смикнув мене за руку вказуючи кудись перед собою. Поглянув. На території бази відпочинку, вздовж однієї з трояндових алей по бордюру йшла дівчина погойдуючись і підспівуючи. Блакитна сукня. Темне довге волосся. Це ж моя незнайомка!

- Гарненька, - спокійно відмітив Вадим.

Зачарований видовищем не міг відвести погляд. Вона така легка, безтурботна, трохи бешкетна, здавалося от-от здійметься в повітря.

- Як фея… - тихо вимовив я.

- Яка ще, фея?

- Ну з мультиків, така, з крильцями… - і одразу припинив спроби пояснити, побачивши його лукаву посмішку.

    Та щось в дівчини пішло не так. На наступному кроці вона широко розмахуючи руками зістрибнула, щось полетіло з рук, вона полізла в кущі, а ми, від такої різкої зміни її діяльності, зайшлися сміхом так, аж навпіл складалися!

- Схоже фея «під шафе» і саме шукає загублену чарівну паличку, - видав Вадим і спровокував наступний приступ сміху, доводячи мене до сліз.

   Та схоже незнайомка не так весело оцінювала свій невдалий досвід в еквілібристиці і після недовгого копирсання в кущах, вона, рішуче рушила в наш бік.

- Хлопці, що смієтеся з бідної дівчини? – питає вона, вказуючи на себе телефоном. Напевно це його вона в кущах шукала. Краще б сховала телефон до сумочки, а то знов кудись пошпурить. Наче читаючи мої думки кладе телефон до сумки.  Уважно розглядає нас, оцінюючим поглядом.

- Ні, що ви, - промовив Вадим, - ми з другом власне захоплювалися вашою граційністю!

- Так, - підхопив я, - аж до того моменту, як ви полізли в кущі. Але не переймайтеся, там ви виглядали теж досить чарівно!

Знов пирснули зі сміху.

Дівчина посміхаючись відповіла:

- Ну, - витримала паузу, - якщо захоплювалися, тоді пробачаю. Вважайте, вам пощастило, - притуляється до огорожі, майже торкаючись мене і додає стишивши голос, - уникнути серйозного покарання.

- Якого покарання? – запитали одночасно з Вадимом і затаїли подих в передчутті.

- Дуже  солодкого та болісного, - вона звабливо примружили очі, - тривалого, -спокусливо закусює пухкенькі губки, наче соромлячись власних бажань, -катування в мене в номері.

    Вона поклала свою руку мені на шию, а іншою повільно ковзнула по передпліччі, м’яко стискаючи м’язи. Її торкання відкликаються жаром по всьому тілу. «О Боже, дівчино, що ти зі мною робиш!? Я ж не залізний!» - думаю я і в той же час волію аби ці солодкі муки тривали й тривали… Але вона прибирає руки й спрямовує свою цікавість на Влада.

- А ще, коли я не в дусі, стаю такою… такою несамовитою, - чуттєво продовжила, роблячи акцент на останньому слові й кидаючи хтивий погляд Владиславу.

- Крихітко, здається я зрозумів що був дуже поганим хлопчиком, -звернувся до неї, повертаючи її увагу до себе.

- Оу, все ж таки поганий? Може ще й неввічливий? І побешкетувати любиш? – розпитувала вона, заклично усміхаючись і проводячи кінчиками пальців від шиї вниз, по м’язам преса… Як це нестерпно чуттєво. Її полум’яний погляд пропалював наскрізь. Видно їй ця гра також до вподоби! Ми так і застигли один навпроти одного. Обличчям до обличчя. Віч-на-віч.

- Так, дуже, - ледь видихнув, намагаючись підтримувати хоч видимість розмови і не накинутись на неї. Розум затьмарюється хіттю, яку так необережно розпалювала крихітка. Якби не залізні прути огорожі, я б вже зім’яв її в своїх обіймах.

- Чистосердечне зізнання! – переможно усміхнулась, а потім різко віддалилася й голосно продовжила:

 – Охороно, чуєте, тут хлопці зізналися, що вони дуже погані. Пригляньте за ними, аби не накоїли чого! І дивіться уважно, а то вирвуться з-за огорожі, ще кого покусають!

   Охоронці, що досі тихо спостерігала за нашими перемовинами, гучно розреготалися.