Розділ 6. Мила. В відрив!

     Дівчина, не знаючи яку бурю емоцій здійняла в душі хлопця, нудьгуючи пройшла майже до кінця коси. Починало сутеніти. Сонечко схилилось до обрію. Все більше відпочивальників стрімко залишали пляжну частину, напевно поспішали на вечерю. «Що ж, мені також час, - звірилася з годинником, - якщо за годину встигну повернутися на базу, залишиться ще 30…40 хвилин на поглинання їжі. Цілком достатньо. Встигну.»

     Поверталась тим же шляхом, не відволікаючись. Помітила, що веселої компанії вже не було на місці. Точно пішли далі запалювати. Будуть танцювати, жартувати, обійматись, радіти життю… А я прийду і буду після вечері сидіти в номері і нарікати на долю? Я що,  найрудіша?! То й що з того, що подруги поруч немає?! Знайду друзів тут! Та я й сама собі таку «компанію» можу скласти, всі роти повідкривають! Вся база відпочинку до наступного літнього сезону про мене згадуватиме! І чимдуж помчала втілювати план.

    Поки вечеряла мій запал трохи стих, але наміри не змінилися. Сьогодні йду в бар, караоке і буду робити все що захочу!

   В номері скинула з себе пляжний одяг, швидко скупалася, прийнялася за укладання волосся. Витягнула почергово пасма брашингом і трохи підкрутила щипцями для волосся. Повноцінна завивка все одно не тримається на моєму волоссі, а так, хоч «знатиме напрям» куди йому лежати. Волосся це взагалі окрема тема. Воно іноді ніби живе своїм життям і моя думка його зовсім не цікавить.

    Продовжила збиратися. Одягла ніжноблакитну сукню-міні, взула босоніжки бежевого кольору, без підборів (так зручніше танцювати). Хоч мені й дуже подобається взуття на високій шпильці, та коли твій зріст 180 см, як в мене, підбори тільки завдають незручностей (особливо у суспільному транспорті). Макіяж, трохи парфумів, маленька сумочка через плече, теж бежевого кольору. Вдоволено оглянула себе у дзеркалі.

    На спокусницю я не схожа, та й мети створювати такий образ не було. Кого тут спокушати? Сімейних пузанчиків? От якби тут був той брюнет з пляжу… Від самої згадки про нього і його пронизливий погляд шкірою пробігли мурахи. Ух… Внутрішній голос нашіптував, як було б приємно танути в його обіймах, розбурхувати його поцілунками, запаморочити голову. Уява підкидала не зовсім пристойні картинки… Аж здригнулася від насолоди, уявляючи його гарячі руки на своєму тілі. Моє внутрішнє его, у вигляді сексуально-стурбованої кішечки, дряпалося кігтиками зсередини вимагаючи випустити її назовні. Шкода, що такі хлопці, як той красень, зазвичай або зайняті, або придурки. «Нічого, нічого, - заспокоювала свою розбурхану фантазію,- почекаю до повернення додому. Там в мене як мінімум двоє кандидатів, які будуть раді моїй увазі. На них і відірвуся, з користю для справи.»

    На годиннику 21:30. Можна йти.

   Сиджу біля барної стійки, потягую коктейль. Заклад поступово наповнюється відвідувачами. Дивно, багато незнайомих обличь (вважала, що тут відпочивають лише постояльці бази відпочинку, та схоже помилилася). Вже через 10…15 хвилин затоваришувала з парою дівчатами. Раніше я бачила їх на пляжі. Подружки приїхали на відпочинок з дітьми і чоловіками ( які на разі залишилися в номері) і мали твердий намір, як і я, добряче відтягнутися. Дівчата (Оля і Яна) виявилися дуже приємними і легкими в спілкуванні. Ми швидко знайшли спільну мову і вже після пари коктейлів побігли на танцмайданчик, потім ще коктейлі, потім караоке… Після цього усього з’явилася пляшка шампанського і нав’язлива думка, що треба її розпити саме на березі моря спостерігаючи за зірками. Пробиралися тихенько, намагаючись голосно не хихотіти, бо на вечір пляж зачиняли (а то ще хто втопиться). Стягнули докупи три лежака, уляглися і притулившись ближче одна до одної  розглядали нічне небо. Виявилось, ніхто з нас в зірках і сузір’ях не розбирався, тож, попиваючи шампанське з горла (в наші п’яненькі голови не прийшла думка прихопити з собою стаканчики) згадували свої студентські роки і придумували бажання для падаючих зірок. Зірки все не падали. Тільки вогники літаків чи супутників зрідка миготять в нічному небі. Шампанське скінчилося. Я почала конкретно замерзати (вітер дме з моря досить прохолодний), час і по домівкам. Дівчата погодилися і ми якомога обережніше (випитий алкоголь не сприяв покращенню координації) вирушили у зворотній шлях, одночасно продовжуючи розмову про бажання. Оля і Яна твердо висловилися «Не можна довіряти виконання своїх мрій тільки випадку, - і зі сміхом додали, - треба довірити ще й чоловікам!» Регочучи, вони запевняли, що тоді ймовірність здійснення значно зростає. І одразу, аби не забути що хотіли загадати, почали писати повідомлення чоловікам. А я пообіцяла Олі, що як знайду свого чоловіка, теж буду йому всілякі бажання загадувати, щоб було йому чим зайнятися, між нашими зустрічами. Дівчата, навчені «гірким» життєвим досвідом, навперебій почали радити, що при формулюванні побажань головне більше конкретики. А то після слів «Мені так хочеться, щоб мене підтримували, допомагали по дому й на кухні, поки я дитиною займаюся» вдома з’явиться новий кухонний комбайн і його мама! Так ми й теревенили про перипетії сімейного життя і тепло попрощавшись розійшлися – дівчата пішли в котедж, а я попрямувала далі, до 4-поверхового корпусу, де й розташовувався мій номер.

    Настрій прекрасний! Хочеться співати, танцювати і вірити у дива! Піддаючись велінню душі (і спогадам з дитинства) піднімаюся на бордюр  і наспівуючи рядки з пісні  крокую тримаючи рівновагу:

 «Я хочу тобі сказати,

 Без тебе не можу спати,

Без тебе не можу їсти,

І літати літаком…»

    Майже всі інші слова пісні було замінено на звичайне «ла-ла-ла», та це мене нітрохи не бентежило, адже коли душа (або сп’яніле тіло) бажає співати слова не важливі! Життя чудове! Я відчуваю себе вільною, як пташка і прекрасною, як ці нічні зорі. Здається, варто здійняти руки вгору і я миттю злечу до неба! Та щось пішло не так. Чи то бордюр кривий, чи мій вестибулярний апарат все ж не витримує перевірку на тверезість, та от яка біда: ось я красиво ступаю крок за кроком, як пава, а наступної миті – розмахую руками намагаючись втримати рівновагу, телефон летить в одну сторону, я зістрибую в іншу. Чую чоловічий регіт зі сторони кафе. О, виявляється я встигла і людей повеселити! Опускайте завісу - вистава закінчилася ганьбою актриси. Та це хіба найстрашніше? Мене кинуло в холодний піт, від думки що не зможу знайти свій смартфон?! Чи він цілий, може зламався? Я ж без нього пропаду! «Мій телефончик, любий, іди сюди…» -  тихесенько примовляю, нишпорячи руками в кущах троянд. «Де ти… мій маленький… обіцяю більше так не робитиму…» - напевно вмовляння подіяли, бо вже за кілька хвилин пошуків до мене повертається мій милий незамінний електронний товариш і впевненість у власній неперевершеності.  Розвертаюся обличчям до кафе. Цікаво, хто там з мене насміхався? Подивимося зараз на цих «сміливців»!