Розділ 4. Олег. Від народження і до сьогодення.

      Для мене це звичайна ділова поїздка. Що правда, ніколи не забороняв собі поєднувати приємне з корисним, тому я планую не тільки оглянути ділянку під будівництво готелю, провести перемови, але й трохи відпочити на морі, подалі від гомінкого, асфальтованого і забудованого з голови до п’ят міста. О ні, не подумайте, що мені не до вподоби життя в великому місті! Я живу його навіженим ритмом! Та ще більше, я обожнюю подорожувати. Зміна краєвидів завжди приносить мені шалене задоволення, почуття свободи, передчуття приємних пригод. В такі моменти, я відчуваю себе величним птахом, що ширяє в небі. І вище мене тільки сонце, а внизу, піді мною - весь світ! Мені подобається ця свобода, можливість вибору і приймати рішення самому – те, чого так не вистачало в дитинстві.

    Батьки постійно були чимось зайняті. Зате була увага інших людей, багато подарунків. Власне, в мене було все, що б я захотів. Коли батьки в черговий раз порушували обіцянку провести разом час, вони дарували нову іграшку або гаджет. І все б нічого, якби потім ми разом грали цим непотребом. Та ні! Я знов залишався наодинці з собою. Звичайні радощі від сімейного спілкування обходили мене стороною. Не було прогулянок в парку. Батько не возив мене на рибалку, не навчав футболу чи плаванню. І їздити на велосипеді я навчився у досить дорослому віці самостійно. Бо все вище перераховане – це для звичайної сім’ї. Не такої як в нас. Не такої успішної. Це тільки звичайні, «недолугі людці», яким не до снаги розбудовувати і керувати компаніями, можуть в дурну витрачати час. Саме таким чином він характеризував будь яку діяльність, яка безпосередньо чи опосередковано не пов’язана з роботою. Я ж бо дивився на цих звичайних дітей з їх звичайними батьками і заздрив. А коли шкільний товариш почав жалітися, що мати (чи то бабуся) скоро задушить своєю турботою, що замість поїздки на вихідні до озера з сім’єю він краще б погуляв з друзями, мені було невтямки - як взагалі можна таке думати?!

     Спочатку спробував домогтися уваги батьків, довести що я гідний уваги. Пробував доводити це оцінками в ліцеї та досягненнями в різних секціях. Я по-дитячому вірив, що треба прикласти більше зусиль – трохи підрости, зайняти перше місце на змаганнях, а не друге – і вони помітять мене! Зрозуміють, який я чудовий син і можливо, навіть, попросять пробачення, що нехтували мною.  Та час йшов і нічого не змінювалося… Особливо роз’їдало серце тугою і злістю, як повертався в рідні стіни. В той час, я часто розмірковував над тим, що було б, якби в мене зїявився братик, чи сестра. Напевно, я б не почувався настільки самотнім. Хоча, навряд чи ми, з моїм гіпотетичним братом, отримували більше уваги від рідних. Тож, нема чого ще одну людину, нехай навіть гіпотетичну, прирікати на таке ж безрадісне існування, як в мене.

     Мені здавалося, що я лише частина інтер’єру будинку. І я спробував вимагати уваги. Влаштовував істерики, скандали, вимагаючи від них дотримання домовленостей. Раз пообіцяли поїхати на відпочинок разом, то так і мають зробити! А не відкладати, переносити і потім просто забувати! Але в батьків це викликало лише нерозуміння і невдоволення. Дійсно, як це так, зазвичай слухняний хлопчик почав бунтувати?! Виявляється «предмет інтер’єру» має свою думку,  і вже не підлаштовується під їх плане, вже не згоден тихо погоджуватися з усіма їх рішеннями!

    Пару разів мені вдавалося домогтися, щоб ми разом провели час. Та наш спільний відпочинок зводився до того, що батьки були поглинуті власними справами, спрямовуючи увагу то на телефон, то на планшет, зрідка пропонуючи мені посміхнутись на камеру і знов повертались до своїх справ. Як мене це розізлило! Врешті я просто вихопив в батька телефон і жбурнув у воду. З телефоном нічого не сталося – він був у водонепроникному чохлі. А я отримав запотиличник від батька і звання «придурка, що з жиру біситься». Мати, після того відпочинку, турботливо відвела мене на консультацію до дитячого психіатра, який, враховувавши значні статки нашої сім’ї, заповзятливо взявся допомогти яскраво розписавши необхідність довготривалої психотерапії. Я навіть відвідав декілька сеансів. «Добрий» лікар наполягав, що зможе допомогти мені. Але така допомога – шляхом колупання в собі, посилення самоконтролю й аналізу наслідків дій на своє майбутнє – мені не потрібна. Я нормальний! Це їм потрібна допомога – моїм батькам! Вони відгороджуються від мене, нехтуючи моїми інтересами заради своїх! Це вони мають сидіти тут, з психологом! Хоча, впевнений, він їм це пропонував, та в них і на це не знайшлося часу. Тож я теж від них відгородився й категорично відмовився відвідувати психолога. Власне, нових проблем батькам не створював і вони від мене відстали. Все повернулося до звичного стану. Наполягати на своєму вже не було ні сил, ні бажання. У мене було все (крім батьківської уваги і любові), а у них – слухняний син, досягненнями якого можна хизуватися перед друзями. Власне, я б давно кинув зайняття, щоб ще більше насолити батькам, але там, на заняттях з танців, на боротьбі, я знайшов друзів і підтримку від тренерів. Це й не дозволило мені, свого часу, відмежуватися від усього світу. А ще, це дозволяло провести більше часу за межами будинку, в якому я нікому не потрібен.

     Мої успіхи допомагали утримуватися на гребні популярності серед однолітків увесь час навчання в ліцеї, а потім і університеті. Особливо серед дівчат. Навіть старші дівчата звертали на мене увагу. Їм подобався гарний натренований хлопець, з почуттям гумору, впевненою посмішкою на обличчі і власним авто. І звичайно ж їм подобалося, що в мене завжди були гроші, які я з задоволенням на них витрачав. Дівчатам, напевно, здавалося що це прояв любові, а мені просто було байдуже на гроші. Як і моїм батькам. Як колись, вони не впускали мене в своє серце відкуповуючись подарунками, так і мені зараз було легше подарувати черговій дівчині пишний букет троянд, дорогий годинник, чи ювелірну прикрасу, ніж пояснювати свій поганий настрій, або вислуховувати її зауваження.