Розділ 1. Мила і її таргани, або Дитинство. Отроцтво. Юність.

          Звичайна дівчина. Звичайнісінька. Хоча, як певно і більшість дівчат, уявляла себе вельми унікальною! Знаходила безліч причин, щоб вважати себе незвичайною, обраною долею, дивовижною – навіть якщо приводом ставала власна непримітна зовнішність: чи то неслухняне русяве волосся, що стирчить у різні сторони, ще й в’ється у вологу погоду, чи сіро-блакитні очі, що змінювали колір на синьо-зелений під час поганого настрою, чи то родимка  на щоці. О, Боже мій , це так неймовірно! Жартую, звісно це не привід для особливої гордості, та за відсутності інших – спрацьовувало. Згодом підстав для гордості побільшало – навчилась кататися на велосипеді, ходила на танці, в’язала, вишивала, почала грати в пінг-понг, ходила на змагання з шашок. А ще, звичайно ж – як для дитини у якої є родичі в селі - копати, сапати, розрізняти десяток сортів картоплі та винограду, декілька методів боротьби з колорадським жуком, прищеплювати дерева, доїти корову, доглядати курей, розтоплювати піч та багато інших вмінь, що були дуже корисними в вбогому селі у бабусі. Та навряд чи цим можна було похизуватися в сучасному наділеному всіма благами місті де я власне жила, навчалася і проводила весь вільний час. Окрім вихідних і канікул - зазвичай цей час був присвячений єднанню з природою на городі в бабусі!
         З кожним роком досягнень ставало більше, але вони були не значні. Геніального музиканта з мене не вийшло, як і знаменитої спортсменки. І було дуже багато питань взагалі і зокрема щодо цінності і доцільності всіх цих досягнень. Та батьки хвалили нас з сестрою, завжди казали як сильно пишаються нашими досягненнями. Так, вам не почулося! В мене є вперта, вередлива, люба сестричка Олеся, з якою ми цапалися напевно з народження! Вона, то й всього старша за мене на 1,5 роки, але завжди така гордовита наче на всі 100 років! Пам’ятаю, як під час однієї з багатьох сварок, мама нас з сестрою мирила, кажучи їй:
- Доню, ти ж старша за Милу! Будь поступливішою.

А мій черговий спалах невдоволення пом’якшувала своїм:

- Доню, ти ж розумніша! Будь поступливішою.
І знаєте, ці слова були справді чудодійними, ми йшли миритися, бо одразу хотілося ставати краще, хоч би в очах своєї люблячої матусі...
       Літо ми з сестрою проводили в селі, тож похизуватися перед однолітками цікавими історіями про екзотичні місця можливості не було. Зате літній відпочинок залишав багато приємних спогадів про звичайні, але такі близькі моєму серцю, речі.  І окрім комарів, бур’яну, відсутності зручностей в старому глинобитному будинку, який ще Леніна з Сталіним пам’ятає, було що пригадати. Про таємничий засипаний колодязь в кінці городу, про друзів-сусідів, про кіз, які виявляється люблять ситро і бувають  дуже недоброзичливими… Про те, як граючись в хованки з друзями-сусідами залізла в лопухи і мене рятували віддираючи реп’яхи разом з волоссям. Як було боляче, до сліз! А зараз - смішно. Про те, як навесні всією сім’єю збирали гриби. Батьки брали великі емальовані відра, а ми з сестрою, бігали з маленькими кошиками. Тоді я знайшла  величезний гриб, який довелося навіть розламати навпіл аби вмістився до кошика. Та коли розповідала про це в школі, мені, чомусь не вірили. Вимагали доказів. А які можуть бути докази, коли вже в той же вечір гриби були перебрані, відварені і засмажені з цибулею? Та й взагалі, мені було не зрозуміло, чому правдивість моїх слів піддавали сумніву. З дитинства не розуміла навіщо брехати, тим паче про гриби!
        Всю весну село потопало в квітах. Починали цей фестиваль цвітіння вишні, підхоплювали яблуні гронами запашних рожевих квітів і продовжували потім груші, сливи, персики, айва... І все це дзижчало, пахкотіло, раділо в теплих весняних променях. А у травні, після спекотного дня, по селу розповзався аромат бузку. Ці кущарі велелюбно розросталися по закинутих подвір’ях і здавалося, що селище потопає в лілово-фіолетових хмаринках різних відтінків. А ще, пригадується, як влітку, після тривалої грози, порепався баштан. Мама протопила піч, всадила нас з сестрою грітися на лежанку і смакувати солодкою динею, а сама пішла поратися по господарству. Боже мій, такої смачної дині я більше не куштувала! Може тому, що вона була «приправлена» маминою турботою…
       Років до 10, поїздки в село сприймалися як цікава подорож з історичними фактами і дослідженням місцевості, адже на горищі досі знаходилось безліч «артефактів» з далекого і не дуже минулого. Потім, наш дитячий запал поступово згасав і це вже сприймалося як трудова повинність. Хоча, користь для мозку також була  - після таких відробіток, одразу просиналася жага до знань! Тож, окрім землі під нігтями, картоплі, огірків та іншої городини, ми з сестрою привозили з собою розуміння, що краще працювати головою. Цього вистачало не на довго. Але чергові вихідні швидко поновлювали палке бажання вчити уроки!
      Так проходили дні й роки. Шкільний час здавалося тягнувся нескінченно, а ще була музична школа… Себе я вважала сірою мишею, хоч ніяк з цим не могла змиритися, тому  майже всю школу боролася з купою комплексів аби не дати самій собі визнати себе остаточною нікчемою. Доводила собі і іншим, що я цікава багатогранна особистість. Що ще було в цей час?  Різноманітні гуртки. Конфлікти з однокласниками. Настільний теніс по вечорам. Суперечки з батьками та сестрою. Підготовка до вступу в ВНЗ. Вступ до університету. О, а з цього моменту, час просто полетів!
       Сталося чудо. Виявляється світ різноманітний і люди в ньому теж.  Варто було розширити коло спілкування, роззирнутися - і от, я вже не швабра ( з своїми 180 см зросту), а струнка приваблива дівчина. Моя любов до книг, врівноважена поведінка, почуття гумору і навіть відмінно складена сесія – викликає зацікавлення і повагу в інших студентах, замість звичного для шкільних років зауваження «Фу, яка ти нудна!»

       Саме тоді, коли батьки вже не змушували нас з сестрою триматися разом, поступатися один одній, саме тоді зрозуміла, наскільки цінне те, що поруч зі мною є така людина. Однодумець з  багатьох питань! З нею виявляється, можна ретельно і всебічно обговорити всіх знайомих хлопців будучи впевненою, що потім це дійде до вух «предмета зітхань» або матері. Бо матір до всіляких романтичних стосунків ставилася суворо і нам давала відповідні настанови:
- Дівчата, які ще хлопці? Здобувайте професію, насолоджуйтеся  життям! З хлопцями треба бути обережними, не поспішайте. Якщо хлопець дійсно кохає, нікуди не дінеться, а заводити стосунки тільки аби-хто був поруч -  не потрібно! Краще, якщо захочеться, в 30 років народити собі дитинку маючи освіту і роботу, ніж поквапитися і начепити ярмо на шию у вигляді вічно невдоволеного чоловіка (бо він же заробляє гроші, а ти сидиш дома), потім дітей і з приреченістю терпіти все це до кінця днів своїх!
      Мамині слова запам’яталися добре (не дарма ж вона постійно втовкмачувала нам в голови), до того ж, не довіряти життєвому досвіду найріднішої людини зовсім не було причин. В мами була дуже розвинене внутрішнє чуття і іноді мені здавалося вона бачить людей наскрізь. Хотіла б і я так…
      Тож, до потенційних кавалерів я ставилася досить прискіпливо і обачно, не поспішаючи погоджуватися на щось більше ніж сходити в кіно, чи посидіти в кафе після пар. Одного разу знайомий хлопець запропонував поїхати з ним у вихідні на концерт в Київ. Сталося це дуже раптово. Майже рік ми тільки віталися, а тут така пропозиція… Я, м’яко кажучи, очманіла від такого повороту подій і спокійно, наскільки це було можливо, «з’їхала з теми», посилаючись на те що ми мало знайомі для таких подорожей. Та чомусь, ближче познайомитися він так і не запропонував.  Хлопець дуже подобався мені, та вся ця ситуація була вже надто дивною. З завмиранням серця, очікувала його повернення з подорожі. І от, коли на питання одногрупників «Як з’їздив?» хлопець продемонстрував фото, в тому числі з своєю дівчиною. Всі питання відпали. Журилася я не довго. Подумки похвалила свою інтуїцію і вже скоро знов сміялася з дівчатами обговорюючи нові вибрики викладачів, кумедні ситуації на потоці під час загального тренування, і звичайно ж хлопців – хто чим відзначився.