Ранок. Мене розбудив дзвінок від Лілі.
-Ало. Ліль, чо' так рано дзвониш?
-У мене новини! Ваню посадили!
-Що?!- відразу мене покинув сон.
-Ага! Татовий знайомий повпливав! Терміново приїжджай, він гроші хоче тобі віддати. І ванька тееб побачити хоче, уявляєш?
-Ой, це так неочікувано. Я просто зараз у Києві... У рідного тата.
-Що?! Ти не повідомила свою найкращу подругу?
-Вибач, не встигла...
-То ти приїдеш?
-Сьогодні ввечері. Чекай.
-Окей. Бувай.- попрощалася Ліля.
-Бувай.
Я цілий день не могла повірити, що Івана заарештували!
Чому взагалі, я так раділа? Я ж раніше любила його... Невже рік проживши з ним, у нас не було кохання? Він мене використовував? Ой ні, це я себе накручую...
-Діти, сніданок готовий! Підйом! Що ви так довго?- гукала Ольга.
Я прокинулася перша, одягнулася, вмилася, і пішла до мами Олі.
-Ммм. Смачно пахне.- похвалила я сніданок.
-Спасибі, Євочко. Сідай снідай, бо ті соні ще сплять.
-А тато на роботі?- запитала я.
-Так. У нього своя компанія.
-Круто. Бо тато Саша працював альпіністом і...
-Ііі що?
-Загинув.. Зірвався з канату...
-Співчуваю... Добре, що у тебе є ми.
-Спасибі вам за все. За те, що прийняли мене.
-Добре, ти снідай, а я йду сонь будити.- засміялася Ольга.
Я поснідала млинцями з повидлом, і кавою.
-Мама Оля, я йду, мені квитки замовити треба на Львів.
-На Львів? Ти ж вчора приїхала. Вже до дому?
-У мене справи, я приїду завтра ввечері.
-Ух. Ділова! Добре,будемо чекати.
Я зібрала маленьку свою валізу, Ольга дала мені тисячу гривень (хоча я відмовлялася, але вона наполягала) і поїхала на вокзал.
Сіла у потяг, і рушили.
Знову та пісня:
<<Больше не будет больно и плохо,
Сегодня не кончится никогда.
Между выдохом каждым и вдохом
С неба летит звезда.
Гаснет звон последнего слога
И шкатулка вопросов пуста.
Больше не будет больно и плохо,
Сегодня не кончится никогда.>>
Мої думки перервало повідомлення від Ліди:
<<Привіт.
Чому ти поїхала?
Ми тільки по-товаришували! Ти ж моя сетра, все-таки!
Хм... Я образилася:( >>
Я швидко набрала відповідь:
<<Привіт.
Лідочко, вибач. У мене термінові справи у Львові.
Я приїду завтра ввечері.
Хочеш привезу тобі подарунок?
Цьомки) >>
Через шість годин я була на львівському вокзалі.
Ну привіт, Львів.
Я подзвонила до Лілі:
-Ало. Привіт, Ліля. Я вже в Львові. Зустрінеш мене?
-О! Нарешті дочекалися зірку! Ок. Зараз буду.
-Чекаю.
Приблизно через десять хвилинок приїхала Лія.
-Привіт! Євка, як же я скучала! Ну що, у кафе чи до Вані?- запитала подруга.
-У кафе.
Ми приїхали у кафе "Франсуа". Обожнюю цей заклад!
-Ну розповідай! Що там? Як Київ?- запитала Ліля.
-Мене батько радий був бачити! А ще у нього є дочка і син, мої ровесники. Дочку звати- Ліда, а сина- Рома. Ми з Лідою дуже подружилися, були навіть на атракціонах, уявляєш? Я згадала дитинство... А жінка мого тата- Ольга. Така привітна. Вона була подругою дитинства моєї мами. Впринципі, я дуже рада! І можливо, переїду у Київ... Про мою вагітність знає тільки Ліда. Я ще маю сказати татові і мамі Олі. Я впевненна, вони мене зрозуміють...- без передиху говорила я.
-Круто! У тебе тепер нова найкраща подруга?- сумно запитала Ліля, допиваючи каву.
-Ну... Ліда мені сестра, у нас батько один той самий. Ліля, я тебе дуже люблю! Ти ж знаєш, що я ціню нашу дружбу! А у тебе як?
-Ну ми з Бодьою подаємо на... одруження!- захлиналася від радості Ліля.
-Вау! Вітаю! Дуже рада за вас! Ну що, погуляємо на весіллі?
-Звісно!
-Клас! Це дуже крута новина!
-Дякую.
-Поїхали до... Вані?
-Так.
Коли ми приїхали до поліцейськго відділу, я чомусь заплакала, але подруга втішила:
-Єво, ти чого? Він тебе не образить!
-Я не вірю просто... Що Ваню посадили. Він ж мене кохав... Чому він так підло поступив?
-Це в минулому! Забудь його! Все не плач, Євусь!
-Ой, добре. Ходімо.- відповіла я.
Нас зусттрів поліцейський:
-Вам куди?
-Ми до Залусківського Івана.
-Добре, проходьте. Побачення не менше. ніж п'ятнадцять хвилин!
-Добре. Лілечко, зачекай тут.
-Звісно.
Я пішла за поліцейським до камери Вані.
-Ну ось і зустрілись...- не впевненно сказала я.
-Опа! Ну ти й стерво!
-Я?! Це ти підло зі мною вчинив!
-Я як вийду з тюряги' тобі не жити! Зрозуміла?- кричав він.
Я не сказала нічого, просто побігла вся в сльозах до Лілі.
-Ліля, він погрожував! Чому він такий?
-Євочко, не плач. Пішли краще до Володимира Михайловича, заберемо гроші.
-Добре...- витираючи сльози промовила я.
Стук, стук.
-Уввійдіть.
-Доброго дня, Володимире Михайловиче.