Я замовила квитки на Київ.
Довго думала, чи варто їхати? А може, мій батько не буде радий мене бачити? Хоча, навіть якщо так, то я повинна подивитися йому в очі. Точно, він ж не знає, що насправді його дочка- це я. Потрібно з ним якнайшвидше поговорити!
Через шість годин у потягу, я приїхала.
Мене зустріла столиця- сонцем, теплою погодою...
Не дуже люблю цей шум на станції, усі кудись поспішають, біжать, йдуть, штовхаються, величезні черги...
Я запитала у молодої дівчини:
-Перепрошую, а не підкажете де вулиця Каменярів?
-Звісно. Я якраз туди їду. Давайте зі мною?
-Дякую, не відмовлюсь.
-А ви звідки?- запитала дівчина.
-Я зі Львова. Приїхала до рідного батька, який про мене не знає...
-Співчуваю. А вас, як звуть?
-Мене Єва, а вас?
-Ліда. О, ось і таксі, сідайте.- відчинила мені двері машини Лідія.
-Дякую.
Ми сіли у авто, і поїхали. У Київі було так атмосферно, такий переполох... Хоча, у Львові краще- він завжди зустрічає запашною кавою, пекарнями, бруківкою...
-Може перейдемо на "ти"?- усміхненно запитала дівчина.
-Давай.- я посміхнулася у відповідь.
-А нам, ще довго їхати?
-Ні, ще хвилин десять.- відповіла Ліда.
Нарешті, ми приїхали. Вулиця Каменярів, була побудована двадцятиповерхівками.
Видно, тут живуть заможні люди...
-Лідочко, а де тут п'ятий будинок?
-Тобі також п'ятий? Ого, який збіг.
-Так.
-Мені також, то йдемо, тобі у яку квартиру?- запитала моя нова подруга.
-У тридцять другу.
-Що?! Серйозно? Я там живу. - розсміялася Ліда.
-Стоп. Може це помилка? Мені до Степанюка Дмитра Сергійовича.
-Це мій тато.
-Серйозно?
-Так...
-Оте-то збіг. Ну то можна я зайду, мені треба з ним поговорити...
-Ну добре.
Бім-бом, бім-бом- це Ліда натисла дзвінок.
-Йду, йду, йду. Хто там?- запитала за дверима жінка.
-Мамо, це я. Точніше ми.- відповіла Ліда.
Жінка відімкнула двері, перд нами постала постать жіночки у фартушку, замурзаному борошном, русяве волосся, блакитні очі і посмішка, а біля очей зморшки від усмішки.
-Ліда, приїхала! Рома, сестра приїхала!- виявилося, що Рома це брат Ліди, якому сімнадцять.
-Ну і що, мама!- крикнув з кімнати брат.
-Мамуль, він мені ніколи не любив...- відповіла подруга.
-Ану цить! Любить тебе він. Ой, а це що за гостя?
-Мамо, а тато вдома?
-Ні, на роботі.
-Добре, Євочко заходь.- сказала мені Ліда.
Ми зайшли у гостинну, я сіла на диван, Ліда біля мене, а її мама на кріслі.
-Хто це, Лідо? Могла б попередити, я б пирога спекла.- зауважила мама Лідії.
-Мамуль, це... дочка тата...
-Що?!
На ці слова прибіг брат Рома.
-Мамо, чому ти кричиш?- він глянув на мене, на Ліду, і на маму,- а це хто?
-Як? Дочка Дмитрика? Рідна?!- досі була шокована мама Ліди.
-Так. Я дочка Дмитра Сергійовича... Мою маму звати Надія Михайлівна.
-Ти Надіна дочка? Надька- моя подруга дитинства...- зауважила тітка,- я ж Ольга Степанівна. Ну й новини...
-Я вас незнаю, на жаль...
-Роздягайся, будемо пити чай, і чекати Дмитрика. А Надя, як поживає? Чому ти сама приїхала?
-Мама... померла... Інфаркт.
-Жах.- у Ольги впала чашка і розбилася.
-Мамо, обережно.- сказала Ліда.
-Як померла? Така ж молода була...
-Уже рік, як її не має...- відповіла я.
Ми сіли за стіл, пили чай з цукерками.
-Єво, а ти звідки?- запитав Рома.
-Я зі Львова.
Хтось відімкнув двері, це був... мій тато!
-Діти, я дома. Трохи раніше прийшов!- гукав з порога Дмитро.
-Тато, у нас гості. Твоя кровинка.- лукаво посміхнувшись сказав Рома.
-Яка ще кровинка? Ромка, ну й дурник!- тато заходить на кухню, і бачить мене,- Ой! Ти хто?
-Я ваша дочка... Єва.
-Боже! Не вірю своїм очам...
-Тату... я твоя рідна дочка. Олександр Верченко не мій батько... Моя мама- Надія.
-Як?! Євочко, це так неочікувано...
-Вибачте, я можу піти.
-Куди? Залишайся. Моя третя кровинка...
-Дмитрику, Надя померла рік тому...- сказала Ольга.
-Земля їй пухом. Ой, це ж... Боже, скільки новин!- був шокованим тато.
-Єво, пішли погуляємо?- запитала Ліда.
-Ну давай.
-Стоп! Я з вами. Євочко, чекай я одягнуся!- сказав Ромка.
-Добре.- засміялася я.
Ми пішли у парк. Було так гарно... Вау!
Рома взяв за руку Ліду, і вони відійши в бік і шепталися:
-Лідка, що мені робити?
-Емм, чому ти в мене питаєш?
-Я закохався в Єву!
-Ти дурак? У тебе дівчина є, і раптом у Єви хлопець є? А?
-Ну да, ти маєш рацію...
Вони підійшли до мене.
-Ну хто хоче морозива?- запитав Рома.
-Я!
-І я!- вигукнули ми з Лідою.
-Окей, зараз збігаю куплю!
Коли Рома побіг до фургона з морозивом, Ліда запитала:
-Єво, а ти вже поступила в універ?
-Ні...
-Як? Чому?
-Я... вагітна...
-Що?!
-Блін! Я не мала казати... Не кажи нікому, будь ласка!
-Добре, але... який термін?
-Три тижні.
-А батько дитини хто?
-Самий підлий мерзотник.
-Співчуваю...
-Та дякую. Але, я аборт робити не буду!
-Ще раз співчуваю...
Тут і повернувся Рома.
-Дєвкі, розбирайте.
-Дякуємо.- сказала я.