Сонце припікало, незважаючи на страшні події на вуличці Космонавт.
Кінець весни давав про себе знати...
На вуличку приїхала швидка, поліція і пожежна. Але всі поїхали, окрім швидкої.
-Вона буде жити?- тремтячим голосом запитала я у медика екстреної допомоги.
-...Співчуваю...
-Що?! Ні! Мама не помре!
-Ми її швидко довеземо, а там побачимо. Все. Ми не гаємо часу.
-Я з нею поїду!
-Їдьте.
-Ванічка, я повідомлення тобі скину. Чекай!
Ми приїхали у міську лікарню.
Маму рятували...
-Розряд!
-Пульсу не має!
-Ще розряд! Швидко!
-Як пульс?
-Ні... Не стабілізувався! Не має!
-Добре! Закінчили...
Лікар вийшов з палати, зняв з обличчя маску, похилив сумно голову, і сказав:
-Прийміть мої співчуття... Ми зробили все, що в наших силах... У вашої мами інфаркт... Серце не витримало стресу...- і пішов.
-Ні!!!
Я бігла до дому. просто бігла...
Ледве відчинила двері, бо не могла ключем попасти в замок, зайшла в свою кімнату, кинулася на ліжко і плакала...
Через дві години сліз і нервів, я пішла у мамину кімнату...
Вдихнула її запах одягу...
-Мамо... Мамочко. Найрідніша. Єдина...- проводячи рукою по фотографії прошепотіла я.
Раптом, я замітила товстий зошит... Це був особистий щоденник мами:
<< Останнім часом, жити складно... Моя Євочка у депресії, постійно плаче, кричить...
Я не витримую...
А ще Сашка загинув- тато Євочки.
Коли ми з ним одружилися, я казала йому, щоб покинув ту професію- альпінізм... Він не послухав... Казав, що ця професія- для нього все! От і зірвався з канату, впав... Загинув... Зараз я ледве стримую сльози... Як же про це сказати Євочці? Ой... Якось пізніше... Бо зараз у неї страшенна депресія...>>
-Мамочко, то це я винна у твоїй смерті? Так, це я. Не хочу жити...- я згадала слова Вані:"Смерть не принесе нічого доброго..."
"Добре, буду жити... Треба змиритися... Буду відвідувати психолога..."
Я дістала телефон і набрала есемеску Вані:
<<Привіт.
У мене дуже погані новини...
Давай зустрінемося? Приїджай до мене.
Чекаю.>>
Дзинь- прийшла відповідь від хлопця:
<<Привіт.
Скоро буду.
Люблю:)>>
Стук, стук, стук.
-Заходь, відчинено!- крикнула я.
-Привіт ще раз. Ну як мама?- запитав Ваня розуваючись.
-Зробити каву чи чай?
-Так, будь ласка, кави з цукром.
-Добре.
-А мама як?
-Інфаркт...
-Ой! Жесть... Що тепер робитимеш?
-Жити буду далі...
-Прийми мої співчуття...
-Дякую.
-В мене є план! Ти мене любиш?
-Сильно...
-Давай разом жити?
-Я не проти... В мене всеодно квартира пуста...
-Ок. Завтра речі свої привезу. Люблю тебе, Євка! Жити не можу без тебе...
-І я тебе.
-Ходи до мене.- ми обійнялися.
-Головне тобі здати ЗНО. А ти професію обрала?
-Так. Хочу бути власницею салона краси.
-Ммм.
-Я знаю кошти треба... Але в мене вони будуть.- я не розповідала Вані про великий конверт 100000000 доларів...
-Я поможу!
-Дякую. А ви справді з Наткою розлучилися?
-Так. Бо тільки тебе кохаю!