Глава 25 — Той, хто створив Першого

Восьмі ворота не мали ні каменю, ні металу.

Вони просто стояли посеред храму.

Прозорі.

Майже невидимі.

Наче хтось вирізав у самій реальності тонку вертикальну лінію й розсунув світ навколо неї.

За воротами не було темряви.

Не було світла.

Не було нічого.

І саме це лякало найбільше.

Еліана тримала Каеля за руку.

Його пальці були холодними.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитала вона.

Каель дивився на ворота.

— Так.

— Що?

Він не відповів одразу.

На його обличчі з'явилося те рідкісне вираження, яке Еліана бачила лише кілька разів.

Страх.

Не за себе.

За неї.

— Воно знає мене.

Слова ледве прозвучали.

Серафіна стояла позаду них. Її силует то ставав чітким, то майже прозорим, наче її тіло ще не вирішило, до якого світу належати.

— Не входьте, — сказала вона.

Еліана обернулася.

— Ти ж сама сказала, що восьмі ворота можуть змінити правила.

— Можуть.

— Тоді ми повинні зрозуміти, що там.

Серафіна похитала головою.

— Ні. Ви повинні зрозуміти, хто там.

Підлога здригнулася.

Десь далеко пролунав глухий удар.

Потім ще один.

Сім воріт навколо них почали вкриватися тріщинами.

Каель різко підняв голову.

— Перший.

Його голос став жорстким.

Із темряви над храмом почувся сміх.

Але цього разу він був іншим.

Не громовим.

Не нелюдським.

Навпаки.

Майже людським.

— Ні, — сказала Серафіна. — Він боїться.

Еліана подивилася на неї.

— Перший?

— Я ніколи не бачила, щоб він боявся.

Каель стиснув її руку.

— Тоді, мабуть, зараз побачимо.

Стіна храму розкололася.

Не вибухнула.

Не зруйнувалася.

Вона просто перестала існувати.

За нею стояв Перший.

Але тепер він не здавався безмежним.

Його величезна постать була вкрита тріщинами, крізь які пробивалося тьмяне золоте світло.

Його очі дивилися тільки на восьмі ворота.

— Закрийте їх, — сказав він.

Еліана вперше почула в його голосі не наказ.

Благання.

Каель зробив крок уперед.

— Ти боїшся?

Перший перевів погляд на сина.

— Ти не розумієш, що стоїть по той бік.

— Тоді поясни.

— Я не можу.

Каель усміхнувся без радості.

— Вперше в житті ти не можеш?

Перший не відповів.

Серафіна підійшла ближче.

— Ти знав.

Перший подивився на неї.

— Знала б ти, скільки століть я намагався забути.

— Про кого?

Погляд Першого перемістився на Еліану.

— Про того, хто був до мене.

Восьмі ворота здригнулися.

І голос пролунав зсередини.

— До тебе не було нічого.

Перший відступив.

Лише на один крок.

Але цього вистачило, щоб усі зрозуміли.

Він справді боявся.

— Ти повернувся, — прошепотів він.

— Я ніколи не йшов.

Повітря стало важким.

Еліана відчула, як її кров почала пульсувати.

Позначка на долоні спалахнула.

Каель різко здригнувся.

— Еліано!

Вона схопилася за руку.

— Я нічого не роблю.

— Знаю.

— Тоді чому…

— Це не ти.

Каель подивився на ворота.

— Воно кличе мене.

Еліана відразу стала перед ним.

— Ні.

— Еліано…

— Ні.

Вона не підвищила голос.

Але цього разу в ньому не було сумніву.

— Ти не підеш туди сам.

Каель дивився на неї кілька секунд.

— Я можу не повернутися.

— Тоді я піду з тобою.

— Це може бути пастка.

— Тоді ми потрапимо в неї разом.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ти завжди знаходиш спосіб зробити мої найгірші думки ще гіршими.

— А ти завжди знаходиш спосіб піти в найнебезпечніше місце без мене.

— Це моя робота.

— Вже ні.

Еліана простягнула руку.

— Ми домовлялися.

Каель подивився на її долоню.

— Про що?

— Не тікати одне від одного.

Він взяв її руку.

— Разом.

— Разом.

Вони зробили крок.

У ту ж мить Перший закричав.

Не від злості.

Від жаху.

— НЕ ВХОДЬТЕ!

Восьмі ворота розчинилися.

І світ зник.

Еліана більше не відчувала підлоги.

Не чула Каеля.

Не бачила храму.

Навіть власного тіла вона більше не відчувала.

Перед нею простягалося море.

Чорне.

Абсолютно спокійне.

На його поверхні не було жодної хвилі.

Над морем висіли тисячі зірок.

Але жодна не світила.

Вони були мертвими.

— Каелю?

Відповіді не було.

— Каелю!

Вона обернулася.

Нікого.

Тоді на поверхні моря з'явилися кола.

Одне.

Друге.

Третє.

Хтось ішов до неї.

Не по воді.

Він ішов з-під неї.

Спочатку з'явилася рука.

Потім плече.

Потім голова.

Жінка.

На вигляд — молода.

Її волосся було білим, але не від віку.

Шкіра майже прозора.

Очі — абсолютно чорні.

Але всередині чорного плавали маленькі золоті точки, немов цілі галактики.

Вона зупинилася перед Еліаною.

— Ти — дочка Серафіни.

Еліана мовчала.

— Ти знаєш мене?

Жінка усміхнулася.

— Я знаю всіх.

— Хто ти?

— Те, що залишилося після того, як Перший вирішив, що він може створювати життя.

Еліана відчула холод.

— Ти створила його?

— Ні.

Жінка нахилила голову.

— Я створила можливість, у якій він зміг виникнути.

Еліана нічого не зрозуміла.

— Тоді хто ти?

— Моє ім'я не має значення.

— Для мене має.

Жінка підійшла ближче.

— Тоді називай мене Астерія.

Ім'я прозвучало так, ніби саме море його пам'ятало.

Еліана відчула знайомий біль у грудях.

Її кров знову спалахнула.

Астерія подивилася на її долоню.

— Ось вона.