Глава 13. Угода семирічної дівчинки

Під містом щось прокинулося.

Еліана відчула це ще до того, як почула перший удар.

Бум.

Підлога здригнулася.

Свічки на вулицях Ліора одна за одною згасли.

Бум.

Другий удар був сильнішим.

Каель схопив Еліану за руку.

— Усередину.

— Ні.

— Еліано.

— Я хочу знати правду.

Він подивився на неї.

— Зараз?

— Саме зараз.

Азраель усе ще стояв посеред вулиці.

Він не рухався.

Лише спостерігав за ними.

— Вона має право знати, — сказав він.

Каель різко повернувся до нього.

— Ти мовчатимеш.

— Чому?

— Бо ти вже достатньо зруйнував.

Азраель сумно усміхнувся.

— А ти?

Каель стиснув кулаки.

— Не починай.

— Ти завжди ховав правду за словами «я захищаю її».

— Бо це правда.

— Ні, брате.

Азраель подивився на Еліану.

— Ти захищаєш не її.

Він зробив паузу.

— Ти захищаєш себе від того дня, коли вона згадає.

Еліана відчула холод.

— Згадає що?

Каель не відповів.

Вона подивилася на нього.

— Що я попросила тебе зробити, коли мені було сім?

Тиша.

Азраель усміхнувся.

— Нарешті.

Каель заплющив очі.

— Еліано...

— Кажи.

— Я не хотів, щоб ти згадувала.

— Це вже не тобі вирішувати.

Він довго дивився на неї.

Потім сказав:

— Підемо під місто.

Азраель підняв брову.

— Ти ведеш її туди?

— Так.

— Тоді все закінчиться швидше, ніж я думав.

Каель не відповів.

Він просто взяв Еліану за руку.

— Не відходь.

— Я вже звикла.

Підземний вхід знаходився під старою каплицею.

Ліра знайшла його за кілька хвилин.

— Тут написано щось старою мовою.

Еліана підійшла.

На камені були сім символів.

Шість вона вже знала.

А сьомий був іншим.

Не кров.

Не тінь.

Серце.

— Цей знак...

Каель подивився на нього.

— Я бачив його раніше.

— Де?

— У твоєму спогаді.

Еліана завмерла.

— Коли?

— Коли тобі було сім.

Вона торкнулася символу.

Перед очима спалахнуло світло.

Вона знову була дитиною.

Їй сім років.

Вона сиділа на підлозі старого будинку.

Плакала.

Бабуся була в іншій кімнаті.

Серафіни вже не було.

Еліана тримала в руках маленький дерев'яний медальйон.

— Я хочу маму...

Дитячий голос тремтів.

Вона витерла сльози.

— Я хочу, щоб вона повернулася.

На підлозі перед нею лежала стара книга.

Дитина відкрила її.

Там було намальовано сім свічок.

Еліана запалила одну.

Другу.

Третю.

Четверту.

П'яту.

Шосту.

Сьома не хотіла горіти.

Дівчинка піднесла сірник.

— Будь ласка...

Полум'я спалахнуло.

Кімната потемніла.

І тоді вона почула голос.

— Чого ти хочеш?

Дитина підняла голову.

Перед нею стояв Каель.

Молодший.

Але вже тоді його очі були золотими.

— Ти демон?

— Так.

— Ти можеш виконати бажання?

Каель присів перед нею.

— Можу.

— Тоді поверни маму.

Каель завмер.

— Я не можу.

— Чому?

— Вона померла.

Дівчинка заплакала.

— Тоді зроби, щоб я не була сама.

Каель довго дивився на неї.

— Ти не розумієш, що просиш.

— Розумію.

— Це угода.

— Добре.

— За кожну угоду є ціна.

Еліана-семирічна витерла сльози.

— Яка?

Каель мовчав.

Потім сказав:

— Ти віддаси мені частину свого життя.

Дівчинка подумала.

— Скільки?

— Стільки, скільки знадобиться.

— Добре.

Каель простягнув руку.

— Ти впевнена?

Еліана кивнула.

— Я просто не хочу бути сама.

Каель узяв її маленьку руку.

У цей момент знак угоди спалахнув.

Але сталося щось інше.

Каель різко відсмикнув руку.

— Ні.

Дівчинка здивовано подивилася на нього.

— Що?

Він дивився на її долоню.

На ній з'явився сьомий символ.

Серце.

— Ти не віддала мені частину життя.

— А що?

Каель прошепотів:

— Ти прив'язала до себе мою душу.

Еліана різко відкрила очі.

Вона стояла в підземному коридорі.

Каель був поруч.

— Тепер я пам'ятаю.

Він нічого не сказав.

— Я не укладала з тобою угоду про захист.

— Ні.

— Я попросила тебе не залишати мене.

— Так.

— А ти віддав мені частину своєї душі.

Каель кивнув.

— Так.

— Чому?

Він подивився їй в очі.

— Бо ти була дитиною.

— Це не відповідь.

— Тому що ти плакала.

— І?

— Я не зміг піти.

Еліана відчула, як до очей підступають сльози.

— Ти сам вирішив залишитися.

— Так.

— Без угоди?

— Угода була.

— Але не така.

— Ні.

Еліана тихо запитала:

— То чому вона змінилася?

Каель опустив погляд.

— Через твою кров.

— Що з нею?

— Вона відреагувала на мою.

— І створила наш зв'язок.

— Так.

Ліра стояла трохи далі й мовчки слухала.

Потім сказала:

— Значить, Королева не створила цей зв'язок.

Каель похитав головою.

— Ні.

— І Перший?

— Теж ні.

Еліана подивилася на свої руки.

— Це зробили ми.

Каель подивився на неї.

— Так.

Вони пішли далі.

Коридор закінчився великою круглою залю.

У центрі стояла кам'яна чаша.

У ній не було води.

Тільки чорна кров.

Ліра підійшла ближче.

— Це воно.

— Що?

— Місце зміни зв'язку.

Еліана дивилася на чашу.

— Що треба зробити?

Ліра прочитала напис на постаменті.

— «Один віддає силу. Другий — пам'ять».

Каель одразу сказав:

— Ні.

— Що?

— Ми не будемо цього робити.

— Чому?

— Я не хочу забирати твою пам'ять.

— А я не хочу втрачати твою силу.