Глава 12. Місто, де не сходить сонце

Три дні вони йшли на схід.

Після Вальмару ніхто майже не говорив про те, що сталося.

Навіть Ліра.

Вона йшла попереду, постійно озираючись.

Каель тримався поруч з Еліаною.

Їхні руки більше не були з'єднані постійно.

Але вони завжди залишалися близько.

Наче невидима нитка не дозволяла їм відійти далеко одне від одного.

Еліана вже звикла до цього.

Вона відчувала його емоції.

Його втому.

Його біль.

Іноді — страх.

А він відчував її.

Одного разу вони зупинилися біля річки.

Еліана сіла на камінь і вмила обличчя.

— Ти злишся?

Каель стояв поруч.

— На тебе?

— Так.

— Ні.

— Тоді на кого?

— На себе.

Еліана подивилася на нього.

— Через те, що приховував?

— Через те, що не зміг захистити тебе від усього цього.

— Ти не можеш контролювати весь світ.

— Можу спробувати.

— Ось тому ти й нестерпний.

Каель усміхнувся.

— Я знаю.

Вона подивилася на його груди.

Там, де був знак їхнього зв'язку, залишився тонкий чорний шрам.

— Він змінюється.

Каель торкнувся шраму.

— Так.

— Що це означає?

— Не знаю.

— Ти вже починаєш мене дратувати своєю фразою «не знаю».

— Повір, мене це теж дратує.

Еліана посміхнулася.

Потім стала серйозною.

— Ти сказав, що є місце, де можна змінити наш зв'язок.

Каель кивнув.

— Ліор.

— Що це за місто?

— Колись його називали містом відьом.

— Колись?

— Тепер його називають містом, де не сходить сонце.

— Чому?

Каель подивився на схід.

— Бо там його більше немає.

До Ліора вони дісталися ввечері.

Еліана одразу зрозуміла, чому місто отримало свою назву.

Над ним висіло чорне небо.

Жодного сонця.

Жодного місяця.

Навіть зірок.

Але саме місто було освітлене тисячами свічок.

На дахах.

На вікнах.

На вулицях.

У руках людей.

Кожен мешканець носив свічку.

— Чому вони це роблять? — запитала Еліана.

Каель відповів:

— Щоб пам'ятати.

— Що?

— День, коли сонце зникло.

— Воно справді зникло?

— Так.

— Через Королеву?

Каель похитав головою.

— Через Азраеля.

Еліана зупинилася.

— Він знищив сонце?

— Не буквально.

— Тоді що?

— Він відкрив частину Порожнечі.

Еліана відчула холод.

— І сонце більше не повернулося.

— У Ліорі — ні.

Вони увійшли до міста.

Мешканці дивилися на Каеля.

Хтось шепотів.

Хтось хрестився.

Одна стара жінка плюнула під ноги.

— Демон.

Каель не відреагував.

Еліана зупинилася.

— Не смій.

Жінка подивилася на неї.

— Ти захищаєш його?

— Так.

— Тоді ти не знаєш, хто він.

Еліана подивилася на Каеля.

— Можливо, не знаю.

Потім знову на жінку.

— Але це моя справа.

Жінка нічого не сказала.

Каель тихо прошепотів:

— Не треба було.

— Що?

— Захищати мене.

— Чому?

— Люди мене не люблять.

— Я помітила.

— Іноді вони мають причини.

Еліана подивилася на нього.

— А іноді — ні.

Вони зупинилися в маленькому будинку на околиці.

Ліра вирушила шукати інформацію про святилище.

Еліана залишилася з Каелем.

Вона сиділа біля вікна.

— Ти думаєш про маму?

Каель стояв біля дверей.

— Так.

— Я теж.

Він підійшов ближче.

— Що ти пам'ятаєш про неї?

— Майже нічого.

— Я пам'ятаю багато.

Еліана подивилася на нього.

— Розкажи.

Каель сів поруч.

— Вона сміялася, коли боялася.

— Справді?

— Так.

— А ще?

— Вона любила дощ.

— Я теж.

Каель усміхнувся.

— Знаю.

— Звідки?

— Я бачив тебе.

Еліана підняла брову.

— Ти знову за мною стежив?

— Не зовсім.

— А як?

— Коли ти була дитиною, я іноді приходив до твого дому.

— Я ніколи тебе не бачила.

— Саме так і мало бути.

— І що ти робив?

— Сидів на даху.

— Серйозно?

— Так.

— Це моторошно.

— Я демон.

— Справедливо.

Вони обоє засміялися.

А потім настала тиша.

Еліана подивилася на нього.

— Ти шкодуєш?

— Про що?

— Що зустрів мене.

Каель навіть не задумався.

— Ні.

— Навіть після всього?

— Особливо після всього.

Вона відчула тепло в грудях.

— Каелю...

Він повернувся до неї.

— Що?

Еліана не відповіла.

Просто наблизилася.

Каель завмер.

Вони були зовсім близько.

— Якщо ти зараз знову скажеш, що це погана ідея...

— Не скажу.

— Чому?

— Бо цього разу я не хочу тікати.

Еліана посміхнулася.

Він торкнувся її щоки.

І поцілував.

Це був короткий, обережний поцілунок.

Але в ньому було більше почуттів, ніж у всіх словах, які вони сказали одне одному за останні тижні.

Коли вони відсторонилися, Еліана тихо прошепотіла:

— Тепер у нас нова проблема.

— Яка?

— Мені сподобалося.

Каель усміхнувся.

— Мені теж.

За дверима пролунав голос Ліри:

— Я вас чую.

Еліана відскочила.

— Ліро!

Дівчина зайшла в кімнату з абсолютно байдужим обличчям.

— Я нічого не бачила.

— Ти буквально сказала, що чула.

— Це інше.

Каель прикрив очі рукою.

— Я хочу назад у Неріс.

Ліра поклала на стіл старий сувій.

— Не хочеш.

Вона розгорнула його.

— Я знайшла святилище.

Еліана підійшла.

— Де?

Ліра вказала на позначку.

— Під містом.

— Під Ліором?

— Так.

— І що там?

Ліра подивилася на Каеля.

— Місце, де можна змінити кровний зв'язок.

Каель став серйозним.

— Як?

— Один із вас має віддати частину своєї сили іншому.

Еліана запитала:

— Хто?

Ліра похитала головою.