Глава 11. Той, хто був до них

Тиша після цих слів була страшнішою за будь-який крик.

Ви нарешті повернулися.

Еліана стояла перед сьомими воротами, тримаючи Каеля за руку.

Вона не могла відірвати погляду від темряви.

— Хто ти? — запитала вона.

Відповіді не було.

Лише глибокий подих.

Наче сама темрява вдихнула.

Каель став перед Еліаною.

— Не відповідай йому.

— Чому?

— Тому що він чекає саме цього.

— Ти знаєш, хто там?

— Ні.

Еліана подивилася на нього.

— Але ти боїшся.

Каель мовчав.

Королева Порожнечі відступила ще на кілька кроків.

Еліана вперше побачила страх на її обличчі.

— Ти знаєш його, — сказала Еліана.

Королева не відповіла.

— Хто він?

— Не він.

Королева дивилася в темряву.

— Воно.

Кам'яна підлога почала тріскатися.

Сьомі ворота розширилися.

За ними більше не було просто темряви.

З'явилося небо.

Чорне.

Без зірок.

Потім земля.

Чорна рівнина.

А посеред неї — величезний силует.

Він був настільки великим, що Еліана не могла розгледіти його повністю.

Спочатку вона побачила очі.

Два білі вогники.

Потім обличчя.

Потім руки.

І лише коли істота зробила крок вперед, вона зрозуміла, що перед ними стоїть щось, схоже на людину.

Але людиною воно не було.

— Це неможливо, — прошепотіла Ліра.

— Що? — запитала Еліана.

— Я читала про нього.

Каель повернувся.

— Де?

— У заборонених книгах.

— Як його називали?

Ліра тремтіла.

— Перший.

Каель зблід.

— Ні.

— Що це означає? — запитала Еліана.

Каель не відповів.

Ліра прошепотіла:

— До демонів були інші істоти.

— Які?

— Старші.

— Старші за демонів?

— Так.

— І що з ними сталося?

Ліра подивилася на ворота.

— Їх не стало.

З темряви пролунав голос.

— Ні.

Усі завмерли.

— Ми не зникли.

Істота зробила ще один крок.

— Ми чекали.

Королева Порожнечі опустилася на одне коліно.

Еліана здивовано подивилася на неї.

— Ти служиш йому?

Королева підняла голову.

— Я — його голос.

— Тоді чому ти боялася?

— Тому що навіть голос може бути знищений.

Перший подивився на неї.

Вона відразу замовкла.

Еліана відчула, як Каель сильніше стискає її руку.

— Він дивиться на нас.

— Я знаю.

— Що йому потрібно?

— Ти.

— Знову я.

Каель подивився на неї.

— Ти єдина, хто може відкрити двері повністю.

— А якщо я цього не зроблю?

Перший відповів сам:

— Ти вже відкрила.

Еліана подивилася на свої руки.

Знаки на долонях світилися.

— Але я не відкривала їх навмисно.

— Двері не питають дозволу у ключа.

— Я не ключ.

Перший нахилив голову.

— Саме тому ти небезпечна.

Еліана відчула дивну впевненість.

— Тоді чого ти хочеш?

— Повернути своє.

— Що твоє?

Відповідь прозвучала одразу:

— Світ.

Каель підняв меч.

— Ти не отримаєш його.

Перший подивився на нього.

І просто подивився.

Каель відлетів назад.

Еліана закричала:

— Каелю!

Вона кинулася до нього.

Він лежав на кам'яній підлозі.

Кров текла з його носа.

— Я живий.

— Точно?

— Так.

Він піднявся.

— Не дивись йому в очі.

— Чому?

— Він не атакує тіло.

— Тоді що?

— Пам'ять.

Еліана завмерла.

Перший знову подивився на неї.

Світ навколо зник.

Еліана стояла посеред старого лісу.

Їй було шість років.

Вона бігла.

— Мамо!

Попереду стояла Серафіна.

— Еліано, не йди далі.

— Чому?

— Там небезпечно.

Дівчинка зупинилася.

— А де тато?

Мати мовчала.

— Він прийде?

— Не знаю.

— Він мене любить?

Серафіна присіла перед нею.

— Дуже.

— Тоді чому він не приходить?

Жінка погладила її по волоссю.

— Бо іноді любов — це не залишитися.

Спогад змінився.

Еліані було десять.

Вона стояла біля могили.

Не своєї матері.

Чужої.

А поруч стояв Каель.

Молодший.

Він не торкався її.

Просто спостерігав.

Потім ще один спогад.

П'ятнадцять років.

Вона плакала після смерті бабусі.

Каель стояв у лісі неподалік.

Він хотів підійти.

Але не зробив цього.

Ще один.

Сімнадцять.

Еліана сама в будинку.

Каель стояв за вікном.

Він дивився на неї.

А потім пішов.

І ще.

Перша ніч.

Ритуал.

Сім свічок.

Еліана вимовляє його ім'я.

Каель відкриває очі.

У цей момент він уже знав.

Він знав її.

Він чекав.

Він шукав її.

Еліана різко відкрила очі.

— Ти стежив за мною.

Каель мовчав.

— Усі ці роки.

— Так.

— Ти був поруч.

— Так.

— Чому не показувався?

Каель відвів погляд.

— Твоя мати просила мене не втручатися.

— Чому?

— Щоб ти мала нормальне життя.

Еліана засміялася крізь сльози.

— Нормальне?

Вона озирнулася на храм.

— У мене ніколи не було нормального життя.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Каель відповів тихо:

— Бо іноді найкращий спосіб захистити людину — дозволити їй не знати, від чого ти її захищаєш.

Перший знову заговорив.

— Він бреше.

Еліана повернулася.

— Про що?

— Він знав більше.

Каель підняв меч.

— Не слухай його.

— Що він приховує?

— Нічого.

Перший посміхнувся.

— Він знає, ким був твій батько.

Еліана подивилася на Каеля.

— Ти сказав, що Азраель — демон.