Глава 8. Кровний зв’язок

Дощ падав усе сильніше.

Еліана сиділа на землі, тримаючи руку Каеля.

Знак на її долоні пульсував.

На його грудях світився такий самий.

— Це надовго? — запитала вона.

Каель лежав, дивлячись у сіре небо.

— Що саме?

— Наш зв'язок.

— Не знаю.

— Чудово.

— Я не жартую.

— Я теж.

Каель спробував підвестися.

Еліана одразу притиснула його назад.

— Лежи.

— Я можу ходити.

— Ти щойно був за крок від смерті.

— Я демон.

— І що?

— Демони витриваліші за людей.

— А ще демони, мабуть, дуже дратівливі.

Він ледь усміхнувся.

— Це правда.

Еліана помітила, що його рана перестала кровоточити.

— Ти вже зцілюєшся.

— Завдяки тобі.

— Через цей зв'язок?

— Так.

Він подивився на її долоню.

— Твоя сила підтримує мою.

— А твоя?

— Що?

— Що моя отримує від тебе?

Каель задумався.

— Захист.

— Який?

— Якщо хтось спробує вбити тебе...

Він замовк.

— Що?

— Я відчую це.

Еліана насупилася.

— Тобто ти будеш відчувати, коли мені боляче?

— Так.

— А якщо я злюся?

— Це я й раніше відчував.

Вона штовхнула його в плече.

Каель засміявся.

І на мить усе стало звичайним.

Просто двоє людей...

Ні.

Дівчина й демон.

Серед дощу.

Без печаток.

Без Королеви.

Без Ордену.

Але ця мить тривала недовго.

У лісі тріснула гілка.

Каель миттєво підняв голову.

— Хтось іде.

Еліана теж почула.

Кроки.

Повільні.

Обережні.

Каель піднявся.

— Залишайся за мною.

— Знову?

— Цього разу серйозно.

— Я теж серйозна.

Він поглянув на неї.

— Еліано.

— Каелю.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного.

— Добре, — сказав він. — Тоді поруч.

З-за дерев вийшла дівчина.

Приблизно їхнього віку.

Темне волосся.

Сіра накидка.

На шиї — амулет Ордену Порожнього Сонця.

Каель одразу витягнув меч.

— Стій.

Дівчина підняла руки.

— Я не з Ордену.

— У тебе їхній амулет.

— Це трофей.

Еліана подивилася на неї.

— Хто ти?

— Мене звати Ліра.

— Що тобі потрібно?

Ліра перевела погляд на Каеля.

— Я шукала його.

— Чому?

— Тому що моя мати знала твою.

Каель застиг.

— Що ти сказала?

— Твою матір.

Еліана подивилася на нього.

— У тебе була мати?

Каель холодно відповів:

— Не зараз.

Ліра посміхнулася.

— Ти нічого не розповів їй.

— Про що?

— Про своє походження.

Каель зробив крок вперед.

— Говори обережно.

— Або що?

— Або ти пошкодуєш.

Ліра не злякалася.

— Ти досі такий самий.

Еліана відчула напруження.

— Ви знайомі?

— Ні, — сказала Ліра.

— Так, — одночасно сказав Каель.

Еліана підняла брову.

— Це вже цікаво.

Ліра засміялася.

— Він урятував мене багато років тому.

— Де?

— У Нерісі.

Каель мовчав.

— Ти була там? — запитала Еліана.

— Так.

— Як ти вибралася?

Ліра подивилася на сьомий знак на долоні Еліани.

— Завдяки твоїй матері.

Вони сховалися в невеликій печері.

Ліра розклала біля вогню стару карту.

— Ось Неріс.

Вона вказала на чорну позначку.

— А це?

Еліана нахилилася.

— Що це за знак?

— Старий монастир.

— Монастир?

— Святилище Вальмар.

Каель одразу похитав головою.

— Ні.

— Ти знаєш це місце?

— Знаю.

— Тоді нам туди.

— Саме тому — ні.

Еліана подивилася на нього.

— Чому?

— Там зберігається книга.

— Яка?

— Книга Першої Крові.

Ліра кивнула.

— Саме її ми й шукаємо.

Еліана відчула, як знак на долоні знову почав світитися.

— Чому?

Ліра подивилася на неї.

— Бо там записано, ким був твій батько.

Тиша.

Каель відвернувся.

— Я не піду.

Еліана здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Ти підеш із Лірою.

— А ти?

— Я залишуся тут.

— Чому?

— Бо якщо книга відкриється через мене, це може бути небезпечно.

— Для кого?

— Для тебе.

Еліана встала.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти думаєш, що можеш просто вирішити за мене?

— Так.

— Ні.

— Еліано...

— Ми пов'язані.

Каель завмер.

— Ти сам сказав, що якщо один із нас помре...

— Не закінчуй.

— ...другий теж помре.

— Саме тому я хочу, щоб ти пішла.

— А я хочу, щоб ти залишився.

Він подивився на неї.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни!

Каель мовчав.

Еліана підійшла ближче.

— Ти боїшся книги?

— Ні.

— Ти боїшся того, що вона розповість?

Він не відповів.

— Значить, так.

Каель заплющив очі.

— Я вже бачив цю книгу.

Еліана завмерла.

— Коли?

— Багато століть тому.

— І?

— Вона сказала мені, що одного дня народиться дитина, яка зможе відкрити сьомі ворота.

— Я?

— Так.

— І що ще?

Каель подивився на неї.

— Що я стану причиною її смерті.

Еліана відчула холод.

— Тому ти мене уникаєш?

— Спочатку.

— А зараз?

Каель довго дивився на неї.

— А зараз я боюся, що пророцтво справдиться.

Наступного ранку вони вирушили до Вальмару.

Ліра йшла попереду.

Каель — позаду.

Еліана між ними.

Вона майже не говорила.

Її думки постійно поверталися до одного:

Я стану причиною її смерті.

Вона не знала, про кого говорила книга.

Про неї?

Про матір?

Про когось іншого?

До обіду вони вийшли на стару дорогу.

На дереві висів знак.

Чорне сонце.

Ліра зупинилася.

— Вони тут.

Каель оглянув ліс.

— Скільки?

— Багато.