Глава 7. Голос батька

— Еліана.

Голос пролунав у її голові.

Не з вулиці.

Не з-за стін.

Зсередини.

Вона завмерла.

Чорна енергія навколо її пальців згасла.

— Ти чула? — запитав Каель.

Еліана повільно кивнула.

— Він назвав мене.

— Азраель.

Саме ім'я змусило повітря в кімнаті стати важчим.

Воїни Ордену почали рухатися.

Перший кинувся вперед.

Каель зустрів його мечем.

Удар.

Ще один.

Воїн відлетів до стіни.

— Еліано! — крикнув Каель.

Вона не рухалася.

У голові знову пролунав голос.

— Не бійся мене.

Еліана заплющила очі.

— Хто ти?

— Ти знаєш.

— Азраель?

— Так.

Перед нею виник образ.

Чоловік стояв у темному коридорі.

Високий.

Чорне волосся.

Золоті очі.

Обличчя було незнайомим.

Але щось у ньому викликало дивне відчуття.

Наче вона вже бачила його.

— Де ти?

— Там, де твоя мати залишила мене.

— Вона казала, що ти її вбив.

Чоловік опустив голову.

— Вона сказала тобі правду. Але не всю.

— Тоді розкажи.

— Я не вбивав її.

Еліана відкрила очі.

Перед нею знову був храм.

Воїни.

Каель.

Бій.

Вона побачила, як Каель відбиває удар, а чорне полум'я спалахує на його руці.

— Еліано!

Вона повернулася до реальності.

— Що?

— Відходь!

Воїн уже стояв перед нею.

Він підняв меч.

Еліана не встигла подумати.

Її рука сама піднялася.

З долоні вирвалася хвиля темної сили.

Воїна відкинуло через усю кімнату.

Він врізався в кам'яну стіну.

Настала тиша.

Навіть Каель зупинився.

Еліана дивилася на свою руку.

— Я це зробила?

Каель повільно кивнув.

— Так.

— Я не знала, що можу.

— Я теж.

Він підійшов до неї.

— Тепер розумієш, чому я не хотів, щоб ти використовувала силу?

Еліана подивилася на нього.

— Ні.

— Чому?

— Бо я не можу все життя боятися того, що в мені.

Каель нічого не відповів.

Він лише простягнув руку.

— Тоді навчимо тебе не боятися.

Бій продовжився.

Воїни Ордену йшли хвилями.

Їх було надто багато.

Каель бився попереду.

Еліана — поруч.

Вперше вони не заважали одне одному.

Вона відчувала його силу.

Він відчував її магію.

Коли один атакував, другий прикривав.

Коли Еліана втрачала концентрацію, Каель опинявся поруч.

Коли Каель отримав удар у плече, вона накрила рану долонею.

Темне світло з'єдналося з його кров'ю.

Рана почала затягуватися.

Каель подивився на неї.

— Ти щойно зцілила мене?

— Схоже на те.

— Це не магія відьми.

— А яка?

Він подивився на її руку.

— Не знаю.

З коридору пролунав голос:

— Вона відкривається!

Інший голос:

— Не дайте їй покинути місто!

Каель підняв меч.

— Вихід.

— Куди?

— На північ.

— Але там же...

— Так.

— Що там?

— Ворота.

— Які?

Каель подивився на неї.

— Єдині, які можуть повернути нас назад.

Вони бігли вузькими вулицями.

За ними лунали крики.

Неріс прокидався все більше.

Будинки почали рухатися.

Кам'яні стіни стискалися.

Вулиці змінювали напрямок.

Саме місто намагалося не випустити їх.

— Каелю!

— Не зупиняйся!

— Тут!

Еліана показала на стару арку.

На ній був знак семи воріт.

Каель різко зупинився.

— Це не може бути.

— Що?

— Я думав, її більше немає.

Він підійшов до арки.

Поклав руку на камінь.

Арка почала світитися.

Перед ними виникли сім дверей.

Шість були чорними.

Сьомі — білими.

Еліана відчула, як її долоня почала пекти.

— Які нам потрібні?

Каель подивився на двері.

— Сьомі.

— Чому?

— Тому що вони ведуть додому.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Чудово.

Еліана підійшла до дверей.

На них з'явився напис.

ВІДКРИЙ ТЕ, ЩО В ТОБІ.

— Знову загадки.

— Не торкайся.

— Чому?

— Бо ворота можуть забрати частину твоєї сили.

— А якщо не відкриємо?

Позаду них почулися кроки.

Каель повернувся.

Орден наближався.

— Тоді вони заберуть її всю.

Еліана поклала долоню на двері.

Світло вибухнуло.

Вона знову опинилася в іншому місці.

Цього разу — в будинку.

Старому.

Знайомому.

Вона впізнала його.

Свій дім.

Але багато років тому.

Їй було не більше року.

Її мати стояла біля вікна.

Навпроти неї — чоловік із золотими очима.

Азраель.

Еліана не могла поворухнутися.

Вона була лише спостерігачем.

— Ти не можеш забрати її, — сказала мати.

— Я її батько.

— Саме тому.

— Печатка зламається.

— Якщо вона залишиться зі мною, ти знайдеш її.

— Якщо вона залишиться зі мною, я зможу захистити її.

Жінка похитала головою.

— Ти не захистиш її.

— Я змінився.

— Ні.

Тиша.

— Ти досі боїшся того, ким є.

Азраель опустив погляд.

— Я боюся не себе.

Він подивився на дитину.

— Я боюся, що вона стане такою, як я.

Еліана відчула сльози.

— Тоді допоможи мені, — сказала її мати.

— Що ти хочеш?

— Залишити її живою.

Азраель мовчав.

— Я запечатаю її силу.

— Ні.

— Вона навіть не знатиме, ким є.

— А коли печатка ослабне?

— Тоді вона сама вирішить.

— А якщо Королева знайде її?

— Я не дозволю.

Азраель подивився на матір Еліани.

— Ти мені не довіряєш.

— Я довіряю лише тому, що ти любиш її.

Жінка простягнула руку.

Азраель взяв її.

— Домовилися.