Глава 5. Те, що живе за печаткою

Еліана зробила крок.

Світ зник.

Не було ні храму.

Ні Каеля.

Ні звуку.

Лише темрява.

Вона падала.

Довго.

Так довго, що перестала розуміти, де верх, а де низ.

Потім чиїсь пальці стиснули її руку.

Міцно.

Знайомо.

— Не відпускай.

Голос Каеля.

Еліана заплющила очі.

— Я тут.

— Добре.

Ще мить — і вони впали на тверду поверхню.

Еліана боляче вдарилася плечем.

— Ай...

— Ти ціла?

Каель уже був поруч.

— Ти завжди питаєш це після того, як кидаєш мене в якусь демонічну прірву?

— Я не кидав.

— Тоді хто?

— Ворота.

— Чудова відповідь.

Каель ледь усміхнувся.

Але усмішка зникла майже одразу.

Вони стояли посеред величезної чорної рівнини.

Над ними не було неба.

Тільки безмежний простір, усіяний блідими точками світла.

Наче зорі.

Але зорі дивилися на них.

Еліана повільно підняла голову.

— Де ми?

— По той бік печатки.

— Це... демонічний світ?

Каель похитав головою.

— Ні.

— Тоді де?

— Там, де не повинно існувати нічого живого.

Еліана подивилася навколо.

— Трохи запізно для такого попередження.

Він нічого не відповів.

Попереду простягалася дорога.

Чорна кам'яна стежка йшла прямо вдалину.

По обидва боки стояли величезні статуї.

Вони нагадували людей.

Але в кожної не було обличчя.

Еліана підійшла до першої.

На її грудях було висічено слово.

ПАМ'ЯТЬ.

На другій:

БІЛЬ.

На третій:

КРОВ.

На четвертій:

КЛЯТВА.

А на п'ятій...

КОХАННЯ.

Еліана зупинилася.

Каель також побачив напис.

— Не дивись.

— Чому?

— Бо тут кожне слово має значення.

— А любов — теж?

— Особливо вона.

Вона повернулася до нього.

— Ти боїшся цього слова?

Каель мовчав.

— Чи боїшся того, що воно означає?

— Еліано...

— Просто питаю.

— Не питай про те, чого не готова почути.

Вона зробила крок до нього.

— А ти готовий?

Каель дивився на неї кілька секунд.

— Ні.

І вперше його відповідь прозвучала чесно.

Еліана нічого не сказала.

Вони продовжили шлях.

Через кілька хвилин почався туман.

Спочатку легкий.

Потім густіший.

А потім Еліана почула голос.

— Еліано...

Вона зупинилася.

— Мамо?

Каель миттєво схопив її за руку.

— Не слухай.

— Але...

— Це не вона.

Голос повторився.

— Еліано...

Тепер він був зовсім близько.

З туману вийшла жінка.

Та сама.

Її мати.

Жива.

Молода.

Вона посміхалася.

— Доню...

Еліана відчула, як на очі навертаються сльози.

— Мамо...

Каель не відпускав її.

— Це лише спогад.

Жінка подивилася на нього.

— Ти досі тримаєш її за руку.

Каель завмер.

— Ти не можеш бути нею.

— Я ніколи не казала, що я вона.

Жінка підійшла ближче.

Тепер Еліана бачила її обличчя.

Те саме обличчя, яке зберігалося десь у найглибшому куточку її пам'яті.

— Якщо ти справді моя мама... — прошепотіла Еліана, — скажи мені те, чого ніхто більше не знає.

Жінка посміхнулася.

— Коли тобі було п'ять років, ти зламала мою улюблену чашку.

Еліана завмерла.

— Я сказала, що це зробив кіт.

Сльози покотилися по її щоках.

— Але в нас не було кота.

Жінка засміялася.

Тихо.

Так само, як колись.

Еліана зробила крок уперед.

Каель не зупинив її.

— Мамо...

Жінка простягнула руку.

Еліана торкнулася її.

І світ вибухнув світлом.

Вона побачила минуле.

Будинок.

Її мати.

Каель.

Вони стояли перед сімома воротами.

Але сьомий символ тоді ще існував.

І був іншим.

Він нагадував серце.

Еліана почула голос матері:

— Якщо печатка впаде, вони прийдуть.

— Хто? — запитував молодий Каель.

— Ті, хто був тут до демонів.

— Ти хочеш сказати...

— Так.

Каель похитав головою.

— Це неможливо.

— Я теж так думала.

Її мати тримала в руках немовля.

Еліана.

— Вона не повинна була народитися.

Каель подивився на дитину.

— Ти сказала, що вона звичайна.

— Я брехала.

— Чия вона?

Мати Еліани заплющила очі.

— Моя.

— Я не це питаю.

Тиша.

Потім вона сказала:

— Її кров належить двом світам.

Каель зробив крок назад.

— Ні.

— Саме тому вона може відкрити сьомі ворота.

— Тоді знищ їх.

— Не можу.

— Чому?

Жінка подивилася на дитину.

— Бо я вже люблю її.

Еліана різко відкрила очі.

Вона лежала на землі.

Каель був поруч.

— Еліано!

Вона схопила його за руку.

— Я бачила.

— Що?

— Моє народження.

Каель завмер.

— І?

— Ти був там.

Він мовчав.

— Ти знав мене ще дитиною?

— Ні.

— Я бачила тебе.

— Це був спогад твоєї матері.

— Але ти був там.

— Так.

Еліана піднялася.

— Чому ти ніколи не сказав?

— Бо я не хотів, щоб ти пам'ятала мене таким.

— Яким?

Каель відвів погляд.

— Тим, ким я був.

Вона підійшла ближче.

— Яким?

— Монстром.

Еліана дивилася на нього.

— Ти й зараз демон.

— Це не те саме.

— Для мене ти вже не просто демон.

Каель підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

Між ними знову виникла та сама дивна тиша.

Та, яку вони обидва починали боятися.

Еліана хотіла щось сказати.

Але Каель відвернувся.

— Нам треба йти.

— Ти завжди так робиш.

— Як?

— Тікаєш, коли стає страшно.

— Я не тікаю.

— Тікаєш.

Він нічого не відповів.

І тоді Еліана сама взяла його за руку.