Глава 4. Сьомі ворота

Темрява під храмом ворухнулася.

Еліана відчула це раніше, ніж побачила.

Кам'яна підлога під її ногами здригнулася, а десь у глибині храму пролунав глухий звук, схожий на удар величезного серця.

Раз.

Пауза.

Другий.

Каель стояв поруч, нерухомо дивлячись у темний коридор за статуєю її матері.

Його обличчя залишалося спокійним, але Еліана вже навчилася помічати те, що він намагався приховати.

Він боявся.

— Ти це теж відчув? — тихо запитала вона.

— Так.

— І що це?

Каель не відповів.

— Каелю.

Він перевів на неї погляд.

— Не називай мене так, коли хочеш отримати відповідь, яку я не збираюся давати.

— Тоді я називатиму тебе Каелем доти, доки ти не почнеш відповідати.

На його губах ледь помітно з'явилася усмішка.

— Ти стаєш схожою на неї.

— На кого?

Каель подивився на статую.

— На твою матір.

У Еліани стиснулося серце.

Вона знову подивилася на кам'яне обличчя жінки, яку пам'ятала лише уривками.

М'який голос.

Запах жасмину.

Тепла рука на волоссі.

А потім — ніч.

І порожнеча.

— Ти знав її, — сказала Еліана.

— Так.

— Ти кохав її?

Каель завмер.

Цього разу він не відповів одразу.

— Це не має значення.

— Для мене має.

— Еліано...

— Вона кохала тебе?

Каель відвів погляд.

Цього було достатньо.

Еліана зробила крок назад.

— Отже, так.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни!

Її голос відбився від стін храму.

І в ту саму мить усі сім символів на кам'яній стіні спалахнули.

Вогонь.

Вода.

Земля.

Вітер.

Тінь.

Світло.

А сьомий знак...

Залишався порожнім.

Каель різко повернувся.

— Не рухайся.

— Чому?

— Тому що храм слухає тебе.

— Що?

Камінь під ногами Еліани тріснув.

Вона ледве встигла відскочити.

З тріщини вирвався чорний туман, який поповз по підлозі до сьомого символу.

І там зупинився.

Над порожнім місцем почали з'являтися слова.

Не висічені.

Не намальовані.

Вони проступали просто на камені, наче їх писала невидима рука.

КРОВ.

Еліана перестала дихати.

— Кров... — прошепотіла вона.

Каель зблід.

— Ні.

— Що означає цей знак?

— Ми йдемо.

— Ти знову щось приховуєш.

— Еліано, зараз не час для твоєї впертості.

— А коли буде час?!

Вона підійшла до стіни.

Каель схопив її за руку.

— Не торкайся.

— Відпусти.

— Ні.

— Каелю.

— Якщо ти відкриєш ці ворота, назад дороги може не бути.

Еліана подивилася на його руку.

Його пальці все ще стискали її зап'ястя.

Міцно.

Але не боляче.

— Ти боїшся за мене?

Каель повільно підняв очі.

Між ними залишалося лише кілька сантиметрів.

— Я боюся того, що станеться, якщо ти відкриєш їх.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку ти отримаєш.

Еліана не відвела погляду.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Переважно.

— Чудово.

Вона різко відсмикнула руку.

І порізалася об гострий уламок каменю.

На пальці з'явилася маленька крапля крові.

Вона впала на підлогу.

Храм завмер.

Навіть Каель не встиг нічого зробити.

Крапля торкнулася каменю.

Сьомий символ спалахнув.

Глухий гуркіт прокотився підземеллям.

— Еліано!

Кам'яна стіна розійшлася.

За нею відкрився прохід.

Але там не було темряви.

Там була кімната.

Невелика.

Кругла.

Посередині стояло крісло.

А в ньому сиділа жінка.

Еліана впізнала її одразу.

Навіть після стількох років.

— Мамо...

Жінка підняла голову.

Це була не статуя.

Не примара.

Не спогад.

Вона виглядала живою.

Її очі були такими самими, як у Еліани.

— Еліана, — сказала вона.

У дівчини перехопило подих.

Вона хотіла побігти до неї.

Але Каель перегородив дорогу.

— Не підходь.

— Це моя мама!

— Ні.

— Ти щойно сказав...

— Я сказав, що вона тебе кличе.

— Тоді хто це?!

Жінка в кріслі посміхнулася.

— Він завжди був обережним.

Каель напружився.

— Ти не вона.

— Ти впевнений?

Жінка встала.

І тоді Еліана побачила, що від її ніг тягнуться чорні нитки.

Вони йшли в кам'яну підлогу.

До самого центру храму.

Каель тихо сказав:

— Печатка.

Жінка усміхнулася.

— Нарешті ти зрозумів.

— Ти не можеш бути тут.

— А ти?

Каель мовчав.

Еліана подивилася на нього.

— Про що вона говорить?

— Не слухай.

— Я втомилася від цього.

Жінка засміялася.

— Він завжди боявся, що ти дізнаєшся правду.

— Яку правду?

— Про те, чому твоя мати уклала угоду з ним.

Каель різко підняв руку.

Чорне полум'я спалахнуло навколо його пальців.

— Замовкни.

Жінка навіть не здригнулася.

— Вона не просто врятувала тебе, Каелю.

Тиша.

— Вона віддала себе.

Еліана подивилася на Каеля.

— Що це означає?

Він опустив руку.

— Твоя мати знала, що печатка не витримає.

— І що вона зробила?

— Замінила частину печатки собою.

Еліана відчула холод у грудях.

— Тобто...

— Її життя стало частиною закляття.

— І ти знав?

— Так.

— Увесь цей час?

Каель не відповів.

Це мовчання було гіршим за будь-які слова.

— Ти знав, де вона?

— Ні.

— Ти знав, що вона жива?

— Не так, як ти думаєш.

Еліана відступила.

— Я ненавиджу тебе.

Каель прийняв ці слова мовчки.

Жінка тим часом зробила крок уперед.

Чорні нитки натягнулися.

Її обличчя почало змінюватися.

Шкіра стала сірою.

Очі почорніли.

А голос перестав бути людським.

— Вона не повинна була народжувати тебе.