Глава 3. Місто під тінню

До Вальдена вони дійшли на третій день.

За цей час Еліана майже не спала.

Вона навчилася не ставити Каелю запитання під час дороги, коли бачила, що він не хоче відповідати. Навчилася розрізняти його мовчання: іноді він просто не хотів говорити, іноді думав, а іноді — слухав те, чого вона не могла почути.

Найбільше її дивувало інше.

Каель майже не відпочивав.

Він міг годинами сидіти біля вогню, дивлячись у темряву, а потім раптом піднятися серед ночі й піти перевіряти ліс.

Першого ранку Еліана запитала:

— Ти взагалі спиш?

— Іноді.

— Коли?

— Коли немає небезпеки.

— А зараз?

— Немає.

Еліана подивилася на нього.

— Ми вже третій день тікаємо від ордену.

— Саме тому я не сплю.

Вона нічого не відповіла.

Іноді Каель здавався їй суперечністю.

Він був холодним, грубим і надто впевненим у собі. Але коли вони проходили через маленьке село, він непомітно залишив монету біля дверей будинку старого чоловіка, якому допоміг донести дрова.

Коли Еліана спитала, навіщо він це зробив, демон відповів:

— Він був голодний.

— Ти міг просто дати йому гроші.

— Я і дав.

— Але навіщо вдавати, що це випадковість?

Каель подивився на неї.

— Я не хочу, щоб люди думали, що демон має серце.

— А воно в тебе є?

— Не знаю.

Тоді вона вперше не знайшла, що відповісти.

Тепер перед ними стояв Вальден.

Місто здіймалося над широкою долиною, оточене високими кам’яними стінами.

Над мурами височіли сім веж.

Сьома була найвищою.

На її вершині не було прапора.

Лише чорний дзвін.

Він був настільки великим, що Еліана бачила його навіть із відстані.

— Це він? — запитала вона.

— Що?

— Чорний дзвін.

Каель зупинився.

— Ти його бачиш?

Еліана здивовано подивилася на нього.

— Звичайно.

— Ні.

Він повернувся до міста.

— Не повинна.

— Чому?

Каель кілька секунд мовчав.

— Бо його бачать лише ті, хто вже торкнувся Порожнього боку.

Еліана відчула неприємний холод.

— А я торкнулася?

— Так.

— Коли?

— Коли відкрила ворота.

Еліана опустила очі.

Вона згадала червоне небо.

Чорні вежі.

І чоловіка, який стояв посеред іншого світу.

Каеля.

— Ти теж його бачиш?

— Я завжди його бачив.

Вони рушили до міста.

Біля воріт стояла черга.

Купці, селяни, мандрівники, солдати.

На кожному з них стражники перевіряли документи.

Коли вони підійшли ближче, Каель зупинився.

— Нам краще зайти іншим шляхом.

— Чому?

— Тому що мене не люблять у Вальдені.

— Хто?

— Усі.

Еліана посміхнулася.

— Тепер мені стало цікаво.

— Не варто.

— Я вже йду.

Вони звернули вбік і пішли уздовж міської стіни.

Через кількасот метрів Каель знайшов вузький прохід між двома будинками.

— Сюди.

— Це каналізація?

— Старий водостік.

— І ми справді ліземо туди?

— Так.

— Ти міг хоча б попередити мене, коли ми вирушали.

— Ти б пішла?

— Ні.

— Отже, я правильно зробив, що не попередив.

Еліана закотила очі.

Вони пролізли крізь отвір у стіні.

За кілька хвилин опинилися всередині міста.

Вальден зустрів їх шумом.

Вузькі вулиці були заповнені людьми. Торговці кричали про свій товар, коні тягнули вози, з таверн долинала музика. На дахах сиділи чорні ворони.

Але попри це місто здавалося дивно похмурим.

У кожному вікні висіли маленькі дзеркала.

Деякі двері були позначені крейдяними символами.

На стінах висіли таблички:

НЕ ГОВОРИТИ ПРО ДЕМОНІВ.

НЕ ЗАПИТУВАТИ ПРО ЧОРНИЙ ДЗВІН.

ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ НЕ ВИХОДИТИ НА ПІВНІЧНУ ВУЛИЦЮ.

Еліана зупинилася.

— Це нормально?

— Для Вальдена — так.

— А що буде, якщо вийти на північну вулицю?

— Спробуєш?

— Ні.

— Розумна відповідь.

Вони зайшли до невеликої таверни.

Всередині було тепло.

Дерев’яні столи, кам’яна підлога, вогонь у каміні.

За стійкою стояла жінка років п’ятдесяти.

Вона побачила Каеля.

Її обличчя змінилося.

— Ні.

Каель підійшов до стійки.

— Нам потрібна кімната.

— Ні.

— Ми заплатимо.

— Вийди.

— Ми можемо поговорити.

— Я сказала — вийди.

Еліана стала поруч.

— Він не зробить вам нічого.

Жінка подивилася на неї.

— Дівчино, ти не знаєш, кого привела в мою таверну.

— Він врятував мені життя.

— Тоді ти йому щось винна.

Каель дістав срібну монету.

Поклав на стійку.

Жінка подивилася на неї.

— Одну ніч.

— Дві.

— Одну.

— Домовились.

Вона забрала монету.

— Другий поверх. Остання кімната.

Еліана йшла сходами за Каелем.

— Ти бував тут?

— Так.

— Часто?

— Колись.

— А коли?

— Дуже давно.

— Тут усі тебе ненавидять?

— Майже.

— Що ти зробив?

Каель зупинився.

— Врятував місто.

Еліана кліпнула.

— І за це тебе ненавидять?

— Не зовсім.

— А що сталося?

— Я врятував не тих людей.

Він пішов далі.

Еліана залишилася на сходах на кілька секунд.

Потім наздогнала його.

Кімната була маленькою.

Одне ліжко.

Стіл.

Стілець.

Вікно.

Еліана зайшла всередину й одразу подивилася на Каеля.

— Тут одне ліжко.

— Так.

— І?

— Я не сплю.

— Я це вже зрозуміла.

Вона кинула сумку на стілець.

— Значить, ліжко моє.

— Мені байдуже.

— Чудово.

Еліана сіла.

Вперше за три дні вона могла нормально відпочити.

Вона закрила очі.

Але через кілька секунд почула:

— Не спи.

Вона відкрила очі.

— Чому?

Каель стояв біля вікна.

— У Вальдені не можна спати після заходу сонця.

— Ти серйозно?