Частина 4

Ранок розбудив мене яскравими промінчиками сонця.

Я прокинулася бадьорою та відпочилою. Присіла на ліжко, відкинула ковдру і доторкнулася до своєї травмованої ноги.

Ого! Вже не болить. — посміхнулась, та зраділа що не треба їхати до лікарні.

Я одразу ж спробувала стати на хвору ногу, і в мене це вийшло. Підійшла до вікна, і поглянула на красу що постала перед моїми очима.

Сліпуче сяйво білого покриву снігу. Величезні дерева, що оточували двір, стояли в розкішних зимових вбраннях, цілковито білі від верхівок до землі, багато гілок під вагою снігу низько схилилися. Жовті промені зимового сонця ледь відчутно гріли шибку. Не в змозі відірватися від картини, що зачаровує, я припала чолом до прохолодного вікна і завмерла в захопленні.

Від цього дивовижного видовища, мою увагу відвернув скрегіт пазурів по дверях і жалісне "Няв". Я пішла впустити кота, але поки йшла до дверей, зрозуміла, що погарячкувала. Вже за мить травмована щиколотка знову почала боліти, і я ледве дійшла до дверей. Впустила кота, і той з радісним "Няв" почав тертися о ноги й муркотіти.

— Привіт, Цитрус! Виспався нарешті? — запитала я, погладжуючи рудого пухнастика.

"Няв!" було мені відповіддю.

— Мабуть, смаколик хочеш?

"Мур-няв!"

— Ну пішли. – посміхнувшись сказала коту, який почав голосно муркотіти.

Зробила крок та зрозуміла, що йти буде важко. Трохи наступаючи на ногу, дійшла до стіни, а там почала стрибати на одній нозі, чим трохи злякала кота.

У вітальні, де я вчора несподівано заснула, було порожньо. Алекса ніде не було, у квартирі стояла повна тиша. У ванній його не було, на кухні теж, помітила що посуд був вимитий. Треба ж таке, а я навіть не чула, ні коли мив посуд, ні як пішов. Кіт, з нетерпінням, сидів біля своєї миски чекаючи на сніданок. Я поклала йому його улюблений паштет та налила свіжої води. Увесь цей час думаючи про те, чому Алекс пішов і навіть не попрощався зі мною. На автоматі ввімкнула електрочайник, і тільки зараз зрозуміла, що є світло. Поскакала за телефоном. Потрібно поставити на зарядку, та перевірити пропущені виклики.

Тільки ввімкнувся екран телефону, як відразу заграла мелодія вхідного дзвінка.

— Амалія. Нарешті! Я страшенно переживаю за тебе. Я тобі до пізньої ночі дзвонила. Сьогодні весь ранок дзвоню. Чому телефон вимкнено? — з докором напала на мене подружка.

— І тобі доброго ранку, Віола. Вчора на роботі телефон так і не зарядила, а вдома світла не було. Ось тільки зараз на зарядку поставила.

— А ти що, хіба не на роботі лишилася ночувати?

— Ні. Ви тільки пішли, відразу світло вимкнулося. А ти ж знаєш, що у нас немає генератора, а без нього холодно там. От і довелося йти додому.

— Жах! У таку погоду, ще так далеко. — почула шокований голос Віоли. — І як же ти дісталася?

— Дуже важко було. — відповіла згадуючи все, і одразу ж побігли мурашки по шкірі. — А майже біля дому, на щось наступила, підвернула ногу та впала в кучугур.

— Здуріти можна. – з жахом у голосі промовила подруга. — І як же ти, з ушкодженою ногою, додому дійшла?

— Мене один хлопець доніс. На спині! Уявляєш?

— На спині? – недовірливо перепитала подруга.

— Так. Як рюкзак. Він сам альпініст, тому йому було не важко, як він стверджував. Знаю що я не пір'їнка, але все ж таки ми дійшли додому. А це найголовніше. Потім він мені намазав маззю ногу, та напоїв чаєм.

— Ти що? Впустила незнайомого хлопця у квартиру? — чи не з криком запитала подруга, я навіть відставила телефон трохи далі від вуха.

— Звичайно. Він же мене врятував. Якби не він, я б зараз у кучугурі замерзла лежала.

— Ну взагалі так, але ... Ох і пригода у тебе вийшла. А зараз де він? Вже пішов?

— Пішов. Але коли точно не знаю. Я вчора відключилася на дивані, а прокинулася вже вранці у своєму ліжку, вкрита, та одягнена! — з наголосом підкреслила останнє слово. — Прокинулась, а його вже немає.

— Ну ти даєш. Заснути з незнайомим чоловіком і навіть не замкнутись у кімнаті… Немає слів, лише емоції.

— Втомилася я дуже! Подвійну зміну відпрацювала, пішки кілька годин добиралася, ось і відключилася, як тільки голова торкнулася поверхні.

— Ну добре, що одягнена прокинулася. Але ти перевір, чи всі речі на місцях: прикраси, гроші, техніка...

— Віола! Та що ти таке кажеш, він не такий! Він не міг нічого вкрасти. — обурилася я.

— Та звідки ти знаєш, який він? Ти його знаєш лише кілька годин. Давай перевіряй чи все на місці, та викликай поліцію якщо щось не знайдеш.

— Не буду я нічого перевіряти. У квартирі порядок на кухні теж, він навіть посуд помив.

— Він не посуд помив, а відбитки пальців змив. А може, він ще зліпок ключів зробив, щоб потім прийти та обікрасти, коли тебе вдома не буде. Тому не будь дурепою і давай перевіряй чи все на своїх місцях.

— Та годі тобі. Ти передивилася детективних серіалів. — втомлено відповіла я.

Але визирнула до передпокою. На комоді не було зв'язки ключів від квартири. Від'єднала зарядку та поскакала до дверей. Смикнула ручку, але вхідні двері були замкнені.

— А ти, романтичних книг начиталася. — продовжувала говорити подруга.

— Віола... На комоді немає ключів, а двері зовні зачинені. — сказала майже пошепки.

— Викликай поліцію! Швидко! — почула стривожений голос подруги.

У цей самий момент, я почула, як у дверях повертається ключ. Від страху заніміли ноги, і я плюхнулася на банкетку. Двері відчинилися, і я побачила Алекса. Він стояв і дивився на мене. При сонячному освітленні, він здавався ще гарнішим. Серце застукало сильніше, чи то від страху, чи від того, що він повернувся.

— Доброго ранку, Амалія. Я ввійду? — спитав хлопець не зводячи від мене погляду.

Я лише головою кивнула. Він увійшов, та замкнув двері. Тільки зараз я побачила, що він тримає у руці якийсь згорток. Почула як у слухавці намагається докричатись до мене подруга.