Частина 3

Дорога до будинку була дуже важка. Тут були приватні будинки, тому стежок майже не було. Холодний вітер пробирав до кісток. Проте, він же, трохи змів сніг із дороги під паркани та будинки. Я "їхала" мовчки, тільки іноді казала, куди повертати. Алекс ніс мене на спині з такою легкістю, що навіть дихав рівно, ніби просто прогулювався. Мені було важко повірити в це, тому через якийсь час, я попросила зробити невеликий відпочинок. Сказавши, що руки втомились триматися. Почасти це була правда, але я потерпіла б ще, а ось дати відпочинок Алексу захотілося.

Він обережно поставив мене, і я сперлася на огорожу, стоячи на одній нозі.

— За тим крайнім будинком починаються багатоповерхівки. Третій під'їзд наш. — сказала і не повірила, що додому зовсім близенько.

— Чудово. Зовсім небагато залишилося. — сказав він, вдивляючись у потрібному напрямку.

Я не хотіла його й далі напружувати, тому подумала, може нога пройшла і далі дошкуляю сама. Непомітно від Алекса, зробила спробу, та наступила на хвору ногу. Біль пронизав всю кінцівку, і я тихенько застогнала. Хлопець все ж таки помітив мою спробу.

— Ох, Амалія, якби не кучугури, я б тебе доніс на руках. А так потерпи ще трохи, зараз відпочинеш і підемо далі.

— Я хотіла сама спробувати йти, щоб тебе не турбувати, але не виходить.

— Ти мені не в тягар. Я захоплююсь альпінізмом, тягну рюкзак з вагою понад тридцять кілограмів у гору, тому не хвилюйся за мене.

— Та ти що! Я теж мріяла в гори сходити. Але то навчання, то робота. Може як закінчу університет, буде час. А де ти був?

— Побував багато де, але підкорив тільки Говерлу та Кіліманджаро.

— Ого! Круто!

Хлопець кивнув, потер руки та подихав на них, щоб зігріти. Тільки зараз я побачила, що він не має рукавичок.

— Чому ти без рукавичок?

— З приміщення до машини, з машини до приміщення, вони мені не потрібні були.

Я подивилася на свої рукавиці, потім на руки хлопця.

— Вони для мене замалі. — сказав він, посміхаючись.

— Тоді пішли скоріше додому. Я вже відпочила, та і йти мало залишилося.

Він кивнув головою і трохи присів переді мною. Я знову залізла до нього на спину, міцно обхопила його руками, та притулилася до його плеча.

Прислухаючись до його обережних кроків по хрусткому снігу, та спокійному подиху, подумала, що цей хлопець мені життя врятував. За той час, що ми йшли, не зустріли жодної людини. Було вже десь опівночі, напевно вже всі сиділи по домівках. Все, чого я хотіла в цю хвилину, якнайшвидше опинитися у своєму теплому ліжку, випити чай з малиновим варенням і забутися сном.

Коли ми підійшли до багатоповерхівок, то побачили, що ні в кого немає світла у вікнах. Мабуть, і тут обрив лінії трапився.

— Ось ми й прийшли. — сказала я, коли ми зупинилися біля мого будинку.

У під'їзді сидів консьєрж. Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. На столі стояв ліхтар, що освітлював майже весь хол. Почувши, як ми увійшли, він підняв голову. Побачивши як Алекс спускає мене зі спини, поспішив до нас.

— Амалія, з тобою все гаразд? — стривожено спитав він, обережно поглядаючи на хлопця.

— Так, вже краще. Коли йшла, то наступила на щось і впала, зараз на ногу стати не можу. Якби не він... — я кивнула у бік хлопця. — То вже замерзала б у кучугурі. Познайомтеся пане Стефан, це Олександр, мій рятівник.

Чоловік простяг руку хлопцеві й вони потиснули руки.

— Олександре, дуже приємно з тобою познайомитися.

Чоловік продовжував трясти руку і дивився при цьому з неприхованим захопленням хлопцю в очі.

— І мені дуже приємно. Але називайте мене Алекс, мені так звичніше.

— Дякую, що врятував нашу дівчинку. Я її з народження знаю, добра та чуйна... Мати не витримала б такого горя. — сказав чоловік, і в його голосі почулися тремтячі нотки.

— Ну що ви, пан Стефан, вам не можна нервувати, тиск підскочить. Вже все добре. А у нас давно світла немає? — вирішила я змінити тему.

— Світло? — перевів погляд на мене чоловік. — А, так, світло. Приблизно три години минуло. У квартирі вже напевно прохолодно.

— Так, скоріше за все. — засмучено відповіла я.

— Ось тобі й сучасні будинки з електричним опаленням. Ось у нашому старому домі було добре. Пам'ятаєш Амалія? Взимку тепло, влітку прохолодно. Але вирішили їх знести та збудувати там нові елітні будинки. А нам ці новобудови на заміну дали. Ну добре, що в тебе газова плита, хоч чаєм погрієшся. Ох, щось я зовсім вас заговорив, вам треба відпочивати. Ну давайте я вам підсвічу сходи, благо на четвертий поверх лише підійматися.

— Може, я спробую на одній нозі доскакати? Ти вже і так втомився. — поглянула я на Алекса.

— Не втомився. — він підійшов і підняв мене на руки. — Зараз, за пару хвилин донесу. А скакатимеш потім, коли ногу полікуєш.

— Молодість! — почула як зітхнув пан Стефан, коли Алекс мене поніс до сходів.

Нагору вели чисті сходи з крученими чавунними поручнями. Пофарбовані в персиковий колір стіни створювали теплу атмосферу, а на кожному сходовому прольоті стояли вазони з квітами, створюючи затишок.

Дійшовши до квартири, Алекс обережно поставив мене біля дверей. Я дістала ключі та відчинила двері. Хлопець відразу підхопив мене за талію і поставив у передпокій.

— Дякую, пане Стефан. Далі ми самі. — сказала я, дістаючи з комода ліхтарик.

— Усього найкращого вам діти. Я чергую до ранку і вхідні двері зачиню, щоб сторонні не зайшли. Тому якщо що, я буду внизу. — сказав чоловік поглядаючи на Алекса.

— Добре. Спокійного вам чергування. — сказала і присіла на банкетку. — Нарешті вдома. Дякую тобі, якби не ти...

— Якби не я, то хтось інший проходив би повз і допоміг.

— Навряд чи мене хтось на собі тягнув. Тож дякую ще раз.

Він нічого не відповів, тільки кивнув.

— Зачини, будь ласка, двері. — я простягла йому ключі. — Я вже не можу підвестися.