Розділ 1.

Ось нарешті і закінчилася моя каторга розміром у десять років.Сьогодні чудовий весняний ранок.

Позаду лишилися тяжкі часи в дитбудинку, сотні вирішених прикладів, вивчених параграфів, тяжкі екзамени - наша життєва книга перегорнула ще одну сторінку під назвою дитинство. Попереду звичайно чекають не менш цікаві і хвилюючі моменти- наймасивніша частина цієї книги під назвою життя. Крок на дорослу стежинку, життєвого шляху, і ніхто не знає що нас чекає.Попереду будуть злети і падіння, ми будемо знову і знову підійматися щоб не дати себе зламати.

У кожного своя особлива історія як і відношення до життя.Хтось сюди потрапив з дитинства і ніколи не бачив і не знав своїх батьків, а декого позбавили батьківської опіки, та моя історія відрізняється від всіх інших.

У дитячий будинок ми з братом потрапили у дитячому віці.Мені вісім, а брату тринадцять.Після смерті мами Костя став для мене єдиною опорою і підтримкою.Я завжди була під його крилом і ніхто навіть не смів казати поганого слова в мою адресу.В  будинку мене всі знали , як сестра Костиля ..

Наша невеличка банда складалася з Кості, мене, і Славка- ще один хлопчина який потрапив сюди з неменш хвилюючою життєвою історією.Костя і Слава навчалися в одному класі, ну як навчалися- існували на уроках з надією пошвидше підрости і випурхнути в доросле життя.

Хлопці були розбишаками, і їм частенько добряче діставалося від вихователів, а оскільки я завжди ходила за ними хвостиком то інколи перепадало на горіхи й мені.

-Ти ж дівчинка, ти не повинна себе так вести- не втомлювадася повторювати наша вихователька Оксана Миколаївна, але те що я дівчинка зовсім не заважало мені ганяти в футбол, грати в війнушки з хлопцями, і давати відпір тим хто хоч якось пробував мене образити.

Наш девіз був таким《Витри соплі і допоможи собі сам》, таким як я в цьому житті особливо не було на кого надіятися, потрібно самим пробиватися в житті щоб стати людиною.

Я сама для себе вирішила, що в будь що стану гідною людиною, щоб мамі на небесах не було соромно за мене.Тож професію обрала дуже відповідальну, хочу стати лікарем таким щоб всі любили і поважали, професіоналом в своїй справі.І шлях до цієї професії не легкий і дуже тернистий, але я сильна і в мене є міцна опора моїх хлопців, які вже давно покинули стіни дитячого будинку і кожен займається своєю справою.Знала б я що це за справи в них такі ...

-Тань ходи ми запізнюємося- вигукнула однокласниця - Оксана Миколаївна ось ось розпочне вручення дипломів.

Мені не можна спізнюватися адже я найкраща і одна з усього класу отримую золоту медаль, це ще одна моя маленька перемога, якщо я й надалі буду так впевнено йти до поставленої мети то неодмінно все вийде.

Це свято дуже урочисте.При думці про нього у мене нахлинуло одразу дві думки одна з них весела- я нарешті вирушаю в доросле життя і зможу покинути ці стіни, а друга сумна- адже на цьому моє дитинство і безтурботне життя закінчується.

В залі дуже людно, на цьому святі присутні майже весь будинок, всі прийшли подивитися на церемонію.Серед цього натовпу я відразу помічаю моїх хлопчиків, як ніколи при параді в рубашечках, костюмних брюках і по великому оберемку квітів у кожного.До цього дня вони підійшли дуже офіційно і навіть змогли розщулити директора школи який навіть не надіявся їх тут побачити.Він завжди кричав що їх місце в тюрмі і всі шляхи ведуть туди.Але хлопцям вдалося знайти себе і навіть започаткувати свій бізнес- а саме відкрити свою автомайстерню з ремонту автомобілів, як сказав Костя справа дуже прибуткова і він міцно тримається на ногах.

-Сестричко, вітаю!Нарешті ми будемо разом, а то без тебе наша квартира пуста і я дуже сумував- обнімає мене брат і вручає квіти.Кості довелося дуже рано подорослішати я зовсім не пам'ятаю нашого батька він пішов від нас коли мені було 2 а брату 7 років, йому зовсім маленькому хлопчику довелося витягати маму з депресії, доглядати і гратися зі мною коли мама була на роботі.І зараз переді мною стоїть справжній чоловік, високий змужнілий з карими очима і русявою короткою стрижкою, дивлячись на нього я розумію що мій майбутній обранець має бути таким же надійним як Костя

-Тому що потрібно вже нарешті завести свою сім'ю, досить мене няньчити, я вже не маленька - бурчу насупивши носика по якому він клацає пальцем і сміється

-Чуєш Слав!Наша принцесса вже зовсім виросла- звертається до товариша і тепер вся моя увага прикута до Слави.Це хлопець на голову вищий за мене з дуже гарними синіми очима, при погляді на нього хочеться посміхнутися.Його обличчя таке миле і приємне зовсім не схоже на те що в брата серйозність просто зашкалює.Зі Славкою зовсім по іншому, він завжди добре до мене відносився і навіть заступався перед братом коли той давав наганяй за щось, поруч з ним я почуваю себе спокійно і впевнено.Цей хлопець завжди проявляв до мене симпатію але я ніколи особливо цього не помічала адже ми все дитинство були пліч опліч, дружили заступалися одне за одним і він для мене як ще один братик; ще одна споріднена душа в цьому загубленному світі.

-Вітаю тебе красуне, успіхів тобі у житті а ми з Костею будемо завжди поруч і у всьому тобі допоможемо- посміхається і вручає не менш красивий букет троянд, а за тім ніжно цілує в щічку.

-Дякую вам. Поруч з вами я неначе за кам'яною стіною, я дуже вдячна що Бог подарував мені двох старших братиків..Ви сьогодні дуже красиві, всі  дівчата в цій залі ваші- шепчу так тихенько щоб почули лише вони

-Ніхто не зможе зрівнятися з твоєю красою Тетянко- додає Славко- ну що ж може відсвяткуємо цю подію

-Я за!- додає Костя і міцно мене обнімає

-Урраа!Куди підемо?

-А це сюрприз тому тобі доведеться зав'язати очі- ум.вони мене заінтригували, я люблю сюрпризи..

Вмього якихось півгодини і ми на місці.

-Ти готова?- запитує Костя, а я в передчутті знімаю пов'язку..

Вони привезли мене в розважальний центр.Як тільки хлопці закінчили школу і почали жити в місті то на вихідні частенько забирали мене на прогулку і ми приходили сюди.Мені як дитині яка позбавлена всього цього, це дуже подобалося і я завжди нила як доводилося їхати назад в дитбудинок.