Глава 2

    Я сиділа і дивилась як Сергій наминає мої кекси.Час від часу , він не дожовуючи з повним ротом, вихваляв мене і мої кекси  як щось неймовірне. Від нього я нічим не відрізнялась, бо теж поїдала їх з задоволенням, запиваючи гарячим чаєм і думала над тим, як я поїду на навчання, як складатиму речі, які речі мені знадобляться, що мені потрібно докупити. І чекала доки Серг доїсть аби з ним про це поговорити. Як він буде добиратись , можливо, він буде непроти поїхати разом:все ж таки в одному місті будемо вчитись, в одному гуртожитку жити. Думала як почати цю розмову, може він вже обрав день коли виїзджатиме. Але доївши, Сірьога сам почав розмову:

           - Слухай, Асю. Ми ж разом поїдемо? То я подумав, що запитаю в свого друга чи може він підкинути нас в місто. В нього є машина, відвезе і нас,і заодно наші речі візьме. Буде зручно , ніж в автобусі пертись між рядами і розпихувати по бокам своїми ліктями людей, при цьому говорячи їм ,щоб дали дорогу. А вони будуть на тебе витріщатись , бо ти їм ніби заважаєш цими торбами.

   Я й не думала, що він зробить чудову пропозицію. Я з полегшенням видихнула , що розмову не я починала, бо ніколи не знаю з чого почати. 

           - Добре, я не проти. Я теж би хотіла добиратись разом,- я усміхнулась. - Тоді, коли вирушаємо?- запитала.

            - Давай десь 28-го числа. Щоб спокійно заселитись , щоб ніхто не заважав. А потім підемо пройдемось по місту, щоб орієнтуватись в подальшому.

Це добре він придумав. Мені сподобалось, що він взяв на себе все це організувати і , головне, що й мене з собою візьме.

          - Мені підходить. Я "за".

_______________________________________________________________________________________

     Сірьога домовився зі своїм товаришем і той приїхав по нас 28-го як і планували. З ним був Серг .Я ще збиралась . Бігала по хаті туди-сюди, зносячи все важливе до валізи. Бабуся інколи вигукувала з кухні чи я не забула, ті речі, які приготувала вчора, я вже декілька разів передивлялась іншу сумку чи все я туди поклала. Коли я на решті почала одягатися, з надвору почувся "бібікання" автомобіля. Значить зачекалися хлоп"ята!!! Вже збиралась виходити, як:

  - Внучку, дивись мені там. Не забувай про мене:дзвони і пиши. - МАйя почала лагідно душити в своїх обіймах. -Поводься пристойно. Будь розумашкою. І тримай,- відриваючись від мене , простягнула лоточок з смачними пиріжечками.

- Дякую,- я не змогла стримати сліз. Це було настільки приємно і ... я почала ридати, поки не почула повторне "бібікання".

- Пішли, я проведу,- запропонувала бабця. Я нічого не змогла відповісти. Просто пішла з нею на двір.

Сергій, побачивши мої заплакані очі,почав мене заспокоювати. Він побіг у хату забрати мої речі. Я обняла ще раз бабусю. Сіла в машину і поїхала до своєї мрії, дивилась як віддаляюсь від свого дому. Я ніколи не покидала своєї хати, але рішення прийняте, курс визначений - назад вже не повернешся.