8 глава

*Юстина

Є лише одна річ, що змушує мене покинути спальню — різкий голод у 2 годині ночі. Мій живіт починає бурчати на весь дім, у роті пересохло ще й зосередитися ні на чому не можу, окрім як на їжі. Коли я підводжуся з ліжка, то перед очима сіріє. Я відчуваю слабкість, яка не дає мені заснути і єдине, що зможе її придушити — щось смачненьке.

Знімаю тапочки, щоб мене ніхто не почув. Навіть не дихаючи, на пальчиках, пробігаю повз кімнату Гаврила. Крізь прочинені двері я помічаю, як солодко він спить разом з Пері. Втім, як тільки на моїх вустах зʼявляється посмішка, я згадую про нашу крайню розмову.

Коли я зранку побачила кімнату його кішки та наслухалася історій про нього від Люби, то подумала, що в цього хлопця є щось хороше. Мені здалося, що це та сама історія про поганого хлопчика з любовних романів, у якого насправді дуже велике серце. Я сама ввела себе в оману. Тому в знак помсти цьому мерзотнику і вирішила вночі обчистити його холодильник. Думаю, на ранок він цього навіть не помітить.

Я включаю на першому поверсі торшер, щоб часом ні в що не врізатися. Мої очі розбігаються, коли я відкриваю омріяні білі двері. Мружуся від світла з холодильника. У мене скручує живіт від різноманітних запахів. Якщо до цього я хотіла просто скуштувати якийсь фрукт, просто щоб втамувати голод, то зараз я бажала зʼїсти все й одразу. Перше, що попало мені під руку — пиріг з вишнями. Не знаю, чи то від голоду, чи то Люба так смачно готує, але десерт мені дуже смакував.

Яка вірогідність, що після розлучення вона погодиться працювати на мене? Я готова віддати всі свої кошти, лиш би так смачно харчуватися. На жаль, злодій з мене поганий, бо на підлозі залишаються крихти.

— Треба швиденько все підмести, щоб Гаврило не побачив, — шепочу я собі під ніс. Певно, віник і совок десь під раковиною. Це буде ще той квест їх знайти.

— А вже пізно, люба. Я все побачив. — Мій фіктивний чоловік зачиняє двері прямо перед моїм носом. Я в останній момент запихаю до рота весь шматок пирога. Це була помилка, бо він виявляється занадто великим і мені складно його пережувати. — Юстино, ти вирішила знищити сліди разом з собою? — Гаврило дає мені склянку з водою, коли бачить, що мої щоки надуваються до розміру повітряної кульки.

— Що ти тут робиш? — запитую я, коли нарешті все прожовую. Він проводить пальцем по моїх губах, прибираючи крихти та вишневий джем, а тоді засовує його собі до рота. Повільно й демонстративно він проводить по ньому язиком.

Нотації про гігієну відкладемо на завтра, бо зараз під жовтим світлом цього торшера й в одних лише боксерках, він виглядає до біса сексуальним. Настільки, що мені хочеться прибити його трішки менше, ніж зазвичай.

— Прокинувся від шуму на кухні. Вирішив перевірити, що тут відбувається. Радий, що ти таки вирішила поїсти. — Він дістає з холодильника стейк зі свинини і ставить його в мікрохвильову піч. Ми десь на хвилину замовкаємо, обоє спостерігаючи, як біла тарілка з мʼясом рухається по колу.

— Ти теж зголоднів? — Ставити це питання було помилкою. Він обвів мене поглядом, а тоді іронічно посміхнувся.

— Моя відповідь тобі не сподобається, — шепоче той, клацаючи зубами поруч з моїм носом. Я показую йому язика.

— Більше я ніколи на ці дешеві загравання не поведуся. — Навіть якщо й дуже хотітиметься.

— Юстинко, ніколи не кажи ніколи, чуєш? — Він відсовує мене вбік, а тоді дістає з нижньої полиці ніж та виделку. — А тепер іди їсти. Твій брат не пробачить мені, якщо моритиму тебе голодом. — Він віддає мені цей ідеальний стейк і я відчуваю себе дитиною, якій в кукурудзяних паличках попався крутий сюрприз.

— А ти не будеш? — Він сідає навпроти мене, підперши голову рукою. Очі сонні, погляд розсіяний, поза розслаблена. Він намагається фліртувати, але Морфей сильніший за його спроби.

— Ні. Я не їм на ніч. — Він дивиться на цей стейк, як маленька дитина на подарунок. Він його хоче, але стримується. Мені знайомі ці відчуття. Брат також дотримувався збалансованого харчування й ніколи не їв посеред ночі. Хочеш бути відомим та вправним спортсменом, тоді треба чимось жертвувати.

— Йди спати. Я сама тут впораюся. — Мені трішки страшно в чужому домі самій. Втім, я ніколи не скажу йому про це. А також не зізнаюся, що мені приємна компанія Гаврила.

— Знаю, але я вже так просто не засну, Юстино. Посиджу тут з тобою трохи. — Скільки я не намагаюся розрізати шматок мʼяса, а у мене постійно зісковзує ніж. Я вже готова зʼїсти на раз весь шматок, як втручається Гаврило. — Давно не точив ножі. Треба буде якось знайти час. — Він ріже мені стейк і я нарешті можу його скуштувати.

— О Боже, це так смачно. — Мʼясо просто тане в роті. Тут в міру спецій і просмажка саме така, як я люблю. — У Люби просто золоті руки. — Він починає сміятися. Я що знову якусь дурню ляпнула? — Ти чого? — Я направляю на нього виделку, але це виглядає так неначе кішка погрожує бикові.

— Сподобався стейк? — Гаврило дістає з пачки декілька серветок і простягає мені.

— Так. Я хочу дізнатися рецепт. Нехай Люба навчить мене його готувати. — Мій фіктивний чоловік уважно роздивляється в різні боки, неначе з якогось кутка зараз вискочить шпигун. Після цього декілька разів згинає свій вказівний палець, направивши його на мене. Я відсовую тарілку й нахиляюся до нього.

— Цей стейк готував я, Юстинко. — Добре, що я вже дожувала, а то б випав мені той стейк з рота і ще в темряві збирала його по підлозі. — Я готую ще краще, ніж Люба. Більшість страв у неї за моїми рецептами. Просто через сувору дієту я не завжди можу готувати те, що хочу. Сьогодні хотілося якось загладити вину перед тобою. Бачу, що вдалося. — Гаврило пальцями торкається мого підборіддя і я нарешті стуляю рота.

— Ти — мерзотник. — Я штовхаю його назад у крісло. Мій мозок вступає у коаліцію зі шлунком. Подумки вони влаштовують акцію протесту й вимагають, щоб я тихенько доїла й пішла спати, але я не слабачка, щоб на харчі повестися! — Шукаєш мої слабкі місця? 

— І вже вдруге попадаю в яблучко, люба. Я ще багато що вмію готувати. Кіш, ліниві вареники, буябес, шарлотка, хінкалі… — Я обходжу стіл і закриваю йому рота своїми долонями. Він їх цілує і я вмить забираю руки. — Список дуже довгий, як ти вже зрозуміла, Юстинко. — Його карі очі стають ще темніші, як чорний шоколад. Тепер я хочу ще й його.

— Досить! Якщо не збираєшся для мене все це готувати, то замовкни. — Мені стає гірко.

Максим робив безліч романтичних вчинків для мене, але все це було фальшивкою. Зараз я не була певна у тому, що я коли-небудь зустріну чоловіка, який буде по-справжньому хотіти зробити мене щасливою. Мені не потрібні були дорогі сумки, яхти чи найновіші моделі смартфонів. Я просто хотіла, щоб мене обіймали, коли мені сумно, підтримували й робили приємнощі на кшталт моєї улюбленої їжі з романтичною запискою чи дарували книгу, яка мені сподобалася у книгарні. Заблудившись у своїх мріях, які ніяк не співпадали з реальністю, я не помітила, як почала тремтіти, а Гаврило — стривожено нахилився.

— Ілля все мені розповів про твого колишнього, Юстино. — Він бере плед з дивана й накидає мені на плечі. — Мені справді жаль, що так сталося.

— Як ти зрозумів, що я думаю про нього? — Я ж ні слова не сказала.

— Ти стоїш переді мною засмучена з виразом лиця людини, яка боїться, що чогось недостойна. Мені це знайомо. Я бачив це у власному дзеркалі. І я знаю, що це відчуття дуже жалюгідне й мов кайдани, сковує й тягне донизу. Коли позбудешся його, то зрозумієш, що можеш отримати все. Навіть те, що здається геть недосяжним. Повір. — Він робить великий вдих, а потім різко встає й виходить у коридор, неначе людина, яка забула закрити авто чи виключити праску. Я вже подумала, що він залишив мене з цим епічним ліричним відступом і пішов спати, як він повернуся з гарною блакитною коробочкою.

— Що це? — Я легко струшую її і чую незначний шурхіт.

— Найкраща каблучка для найкращої дружини. Я ж обіцяв. — Я відкриваю коробочку. Тут підсвітка не менш потужна, ніж у його холодильника, але опустимо цей нюанс. Переді мною шикарна золота каблучка з овальним каменем і ще одне кільце — доріжка з діамантів. Всередині я помічаю дрібні літери. — Кохання — це гра… — Мабуть, мій рівень наївності вищий, ніж IQ, бо я думала, що він заради пристойності набʼє тут щось романтичне. — У тебе така ж фраза, вірно? — Я міряю обидві прикраси, які виглядають чудово.

— Тобі дуже личить, Юстино. Тепер я задоволений. — Після цього він дістає з тумби аркуш паперу та ручку.

— Ох, так. Я обовʼязково поверну тобі їх після розлучення. Якщо потрібна розписка, то нехай. — З розміру діамантів можу сказати, що вони коштують, як добра квартира. Моя совість не дозволила б залишити собі цю красу, як би сильно вона мені не подобалася.

— О Боже, я схожий на той тип чоловіків, які після розставання будуть забирати подарунки? Ще й у сестри свого найкращого друга. Юстино, за кого ти мене маєш? Це подарунок. — Я спочатку пробувала рахувати скільки разів він закотив очі, але потім збилася з рахунку.

— Ні, це занадто щедрий подарунок. — І носити прикраси після розлучення все одно не вийде. Що ж мені з ними робити?

— Вважай, що це плата за терпіння. Я знаю, що у мене складний характер. — Тримайте мою щелепу. Вона зараз знову впаде. Невже він визнав бодай один свій мінус?! Це точно сон.

— Навіщо тоді листок? — Ми ж не в «Морський бій» чи «Хрестики-нулики» грати посеред ночі будемо. Хоча, я б і не відмовилася.

— Напишеш свої улюблені страви. Якщо у мене буде вільний час та бажання, то я зрідка щось готуватиму, але не обіцяю. — Несіть совок. Будемо таки збирати і крихти з пирога, і мою щелепу, і ще одразу слюні.

— Оце так медовий місяць, Гавриле. Я вже в гастрономічному екстазі. — Поки я заповнюю список, мій чоловік миє тарілку. Окрім потоку води з крана я чую його тихий голос:

— А могла б бути не лише в гастрономічному…