5 глава

*Юстина

Я прокинулася з посмішкою через абсурдний сон, який мені приснився. Спочатку я одружилася з найкращим другом свого брата, а наша шлюбна ніч закінчилася тим, що він зробив мені масаж у ванній. Я розплющила очі. Хотіла розповісти про ці хворі фантазії Максу, але поруч лежав Гаврило. Точніше він пригортав мене до себе за талію. Наші ноги переплелися у сні. Його рівне дихання лоскотало моє русе волосся. Я спробувала вибратися, але випадково вдарила його в коліно, від чого він скривився.

— Юстино, ще 10 хвилин. Віддубасиш мене пізніше битою. Тільки ще трішки полежимо. — Він навіть слово мені вставити не дає. Ще сильніше загортає в обійми, цілуючи в маківку. Я перестаю боротися. Просто вмощуюся зручніше, але сон не приходить.

Мене гризе цікавість. Я хочу роздивитися зблизька Гаврила під цим мʼяким сонячним промінням. Занурюю пальці в його темне волосся, пізніше спускаюся на його чіткі вилиці. Мені хочеться торкнутися його пухких губ, але я вчасно зупиняю себе. Гаврило — це точно не той чоловік з яким мені варто звʼязуватись. Як мінімум тому, що я не хочу стояти між їхньою з Іллею дружбою.

— Прокидайся. — Я штурхаю його в плече, коли на годиннику минає рівно 10 хвилин і ні секунди більше. Він бурмоче під ніс і обертається. Тоді в хід йде важка артилерія — я лоскочу його пʼятки, що визирають з-під червоних простирадл.

— Будеш спати в окремій спальні, бо я цих знущань щоранку не витримаю, — огризається Гаврило, стягуючи з мене ковдру. Я вмить припиняю його лоскотати й ця ідея вже не здається мені геніальною.

— Я й не збиралася спати з тобою в одному ліжку. Сьогоднішня ніч — виняток. У нас просто не було іншого вибору. — Я загортаюся у свій халат і тягнуся до таці, де ще залишилося трохи полуниці зі вчора.

— Ага, звісно. Мій номер був по сусідству, але ти ні разу не сказала йти до себе, Лотос. — Я ігнорую його слова. Мовчки йду в душ, розуміючи, що накосячила. Вчора я геть про це забула, або ж я просто не хотіла залишатися наодинці. Тільки-от Гаврилу я нічого пояснювати не буду. Він сам міг піти, але чомусь вирішив залишитися. Ще й та спільна ванна спантеличила нас. Ми були втомлені й дали слабину. Більше цього не повториться.

Не встигаю я помитися, як Гаврило стукає у двері. Я вперто його ігнорую, але замість того, щоб піти, він завалюється у ванну кімнату.

— Віктор приніс контракт. Нам потрібно його підписати… — На цьому його пояснення закінчуються, бо я відкриваю скляні двері й спрямовую на нього лійку.

— Ще раз зайдеш без дозволу і я тебе прикінчу, чуєш? — Замість злості він згрібає піну у мене з голови й малює нею серце на душовій.

— У тебе 5 хвилин. Поквапся, Юстино. Я поки прийму душ у своєму номері. — Я хочу покривитися йому. Підморгнути у відповідь, але у мене не виходить. Збоку це виглядає так, неначе мені щось потрапило в око.

Цього разу я вирішую бути обачнішою. Спочатку кричу на весь номер, а тоді виходжу з ванни замотана у довжелезний рушник. Таке собі видовище. Замість щасливої дружини на виході отримуємо мумію з мішками під очима. Чого вже не скажеш про Гаврила. Коли я відчиняю двері його номера, то бачу перед собою гарячого хлопця, який неначе щойно зійшов з обкладинки журналу.

— Де твоя обручка? — суворо запитує той, піднявши мою руку в повітрі. На ній видніється лише два відбитки на безіменному пальці.

— Облиш. Цей шлюб — лише фікція. — Насправді я не хотіла носити прикраси, які асоціювалися у мене з Максом. Це здавалось неправильним.

— Але про це знаємо лише ми. Відверто кажучи, то ці обручки жахливі. Моя ледь на палець налазить. Коментувати твоє заручальне кільце я взагалі відмовляюся. Як ти закохалася у чоловіка з таким несмаком? — Гаврило безцеремонно критикує все, що йому не подобається. Мені жаль його агента, якому потрібно потім вигрібати за кожну його їдку фразочку.

— Сама не знаю. Наступного разу оберу когось кращого, — брешу я, бо ніякого наступного разу не буде. Принаймні, не в цьому житті. Я більше не хочу закохуватися.

— А поки тобі доведеться носити те, що оберу я. Моя дружина матиме все найкраще, Юстино. — Ми заходимо в ліфт і він бодай на декілька хвилин замовкає. Ніколи не помічала, що Гаврило такий балакучий. У нього ж рот не закривається!

— Бачу, перша шлюбна ніч пройшла вдало, — заявляє Віктор, навіть не привітавшись. Я простежую за його поглядом, який зупиняється на шиї Гаврила, де залишилися відбитки моїх зубів.

— Вікторе, дякую, що вкотре нагадав чому ти не одружений. Мовчи частіше й може хтось клюне на тебе. — Я хочу відсунути крісло, але Гаврило зупиняє мене. Відсуває стілець і допомагає сісти. І тут мені стає страшно. Коли він грає, а коли — справжній? Я ж ніколи не отримаю чесну відповідь на це питання.

— Котик з самого ранку випускає кігті. Невже за ніч не втомився? — Віктору й справді краще мовчати. Він тоді розумнішим виглядає.

— Дай обидва примірники й мовчки сьорбай своє лате. Тобі заборонено обговорювати моє особисте життя, а особливо в присутності Юстини. — Нарешті я одержую документ. Багато різних пунктів, складних термінів та різних штрафів. Починаю читати початок речення, а коли закінчую, то вже нічого не розумію. На кого це розраховано?

— Не переймайся. Я ніколи б не нашкодив тобі. Хоч я й злий на Іллю, але дуже ціную нашу дружбу, тому можеш бути спокійна. Наш шлюб триватиме до кінця року. Після цього ми спокійно розлучимося й кожен піде своєю дорогою. — Гаврило без вагань ставить свої підписи, неначе це вже не перший його фіктивний шлюб. Може він профі в цій темі і йому можна вірити? Він передає мені ручку і я завмираю.

— Якщо один з вас десь оступиться й інформація про фіктивний шлюб опиниться в пресі, то має відшкодувати постраждалій стороні моральну компенсацію у розмірі 500 тисяч гривень, — наголошує Віктор, погладжуючи свою лису голову. Ми з Гаврилом мовчки спостерігаємо за його молочними вусами, ледь стримуючи сміх. — Я щось не так сказав? — Тепер я розумію, чому Котик недолюблює свого агента. Він ще той фрукт.

— У мене немає таких грошей, — зізнаюся я. Для Гаврила це може й мізер, але не для мене. Мені доведеться продати свою невеличку студію, щоб закрити цей борг, а що далі? Жити на вулиці чи проситися до Іллі я не хочу.

— Тоді у тебе буде шалена мотивація дотримуватися всіх пунктів, Юстино, — наголошує Віктор. Доля карає його за пихатість, бо вміст чашки агента опиняється на його штанах. Серветниця стоїть між мною та Гаврилом, але жоден з нас не спішить йому допомогти.

— Гаразд, я згодна. — Мені скручує живіт, коли я залишаю підпис на документі, неначе от-от станеться щось погане. Подумки я намагаюся заспокоїти себе тим, що найгірше вже точно позаду.

— А тепер додому. Я вже втомився від всіх цих ігор. — Гаврило не чекає на мою відповідь. Він бере мене за руку й веде в бік стоянки.

— Ці пів року будуть нестерпними, — зізнаюся я, роздивляючись своє відображення на спорткарі мого чоловіка. Господи, навіть у своїх думках «називати» його так дуже абсурдно.

— Вони будуть менш стерпні, якщо ти поводитимешся так само як і вчора ввечері. — Він розблоковує авто й відчиняє для мене двері. Сама чарівність.

— Помрій. — Його хтивий погляд у відповідь змушує мене міцніше стиснути свій смартфон. Він заводить авто й рушає досить швидко. Я починаю пищати, що змушує його різко загальмувати. — Більше ніколи так не роби.

— Я люблю швидкість. — Він замовкає, коли я зводжу брови, заплющую очі й роблю декілька нервових вдихів. На внутрішній частині долоні залишаються відбитки від моїх нігтів. Цей шлюб буде нестерпним. Тепер це не моя теорія, а підтверджений факт. — Гаразд, життя я люблю більше. Розслабся. — Він ковзає рукою по моїй нозі, щоб заспокоїти, але це не допомагає, бо я від злості готова у будь-який момент засунути йому в дупу ароматизатор, який ще досі теліпається туди-сюди через його різкий старт.

— Якщо ти не доживеш до кінця цього контракту, то я навіть не здивуюся. Тільки не треба буде потім мене звинувачувати. — Він рушає повільно, але моє серце все ще не спокійне. Я на мить переношуся у спогади. Міцно тримаюся за спину брата. Нічого не бачу крізь старий шолом з подряпаним склом, а потім гучне гальмування й болючий удар. Я чую шум у вухах, бачу цівки крові й морщу носа від запаху розпеченого асфальту. 10 років пройшло, а я все памʼятаю, як вперше. Господи, дай сили це забути.

— Складно буде нарікати з того світу, але я спробую, а поки відкладемо ці розмови на потім. Краще пошукай каблучки. — Я схвально киваю, але в одному місці я мала його прохання. Мене більше цікавить інформація про Гаврила. Я знала, що він капітан хокейної команди, один з найкращих хокеїстів в Україні, бабій та красунчик, але на цьому все. Мені терміново потрібно знати з ким я маю справу. Чим більше в мене інформації, тим спокійніша я.

Однак, окрім коротких коментарів про закинуті шайби та перемоги команди, я знаходжу лише невеликі інтервʼю. Питання виключно на тему його особистого життя. Жодного про його хобі, дитинство чи освіту.

— Щось ти притихла. — Гаврило вихоплює у мене з рук телефон. — Тебе цікавить кількість моїх статевих партнерів? Могла й особисто запитати. — Ні, краще я обійдусь. Мені вистарчило захмарних цифр у контракті. — Тільки-от грати доведеться чесно. З тебе також відповідь.

— Позбав мене цієї інформації, Гавриле. Я просто хотіла дізнатися більше про тебе. Хіба за твоїм образом бабія більше нічого не стоїть? — Якби це справді було так, то Ілля б з ним не товаришував.

— Знаєш, спочатку я теж ставив собі це запитання. Мене обурювало те, що мене сприймають, як красиву іграшку. Тільки з часом я зрозумів, що краще їм не знати про мене справжнього. Це може зробити мене вразливим, а цього я не хочу. — Ми паркуємося поруч з великим будинком, що радше нагадує розкішний маєток. Довгий підʼїзд до будівлі, великий білий фонтан, ідеально підрізані кущі й море запашних квітів: гортензії, лаванда, жоржини. Я виходжу з авто й боюся рухатися, щоб часом нічого не пошкодити. Мені здається, що от-от з вхідних дверей вийде якась поважна дама у пишній білій сукні з мереживом та довгими рукавичками, а потім почне махати своїм віялом через спеку.

— Це твій дім? — перепитую я. Може ми по дорозі на екскурсію приїхали?

— Так. Ходімо всередину. Маю тебе з деким познайомити. — Ми проходимо повз розкішні колони. Я хапаю Гаврила за руку, щоб часом не заблудитися у будинку. — Любо, ви вдома? — З іншої кімнати виходить привітна жінка у фартуху. Вона ніяковіє, коли бачить, що Гаврило не сам.

— Рада бачити вас вдома. — Жінка витирає руки об рушник і простягає мені долоню у знак вітання. — Мене звати Люба. Я — хатня робітниця Гаврила. — Її посмішка викликає у мене довіру, а запах пиріжків занурює у приємні миті дитинства.

— Любо, Юстина тепер буде жити з нами. Вона — моя дружина. — Люба намагається поводитися стримано, але у неї з рук випадає рушник. — А де моя крихітка?

— У спальні. Ще досі спить. — Тепер вже в шоці я.

— Ходімо. Ти маєш її побачити. — Він тягне мене вгору по білосніжних сходах.

— Яка ще крихітка, Гавриле? Тут живе одна з твоїх дівок? — Я готова битися з ним у будь-який момент, якщо він не відпустить. — Ноги моєї у цьому домі не буде, чуєш? — З мене було достатньо інтриг Макса. Краще вже залишуся на вулиці.

— Ні. Ти маєш її побачити. — Він відчиняє двері спальні, а тоді силою мене заносить всередину. Я заплющую очі, бо не готова бачити іншу жінку в його ліжку, хоча мені б і мало бути на це байдуже.