Правда

Вирішивши все-таки розповісти йому правду, бо цей чоловік нагадував того зі сну, я промовив:

— Мені потрібно вам дещо розповісти, — сказала Злата.

— Я вас слухаю, — відповів Марк, дивлячись на мене своїм проникливим поглядом, що, здавалось, заглядає в душу.

— Я не Злата.

Після цих слів Марк подивився на мене, ніби я сказав щось абсурдне.

— Я вас не розумію. У якому сенсі ви не Злата?

— Ох… Це довга історія. Якщо коротко, я з іншого світу. Про те, що я хлопець, вирішив не говорити — навіщо лякати цього молодого чоловіка. Хоча він і був досить гарний… Ні-ні-ні, це все Злати розум. Не може бути, щоб мені сподобався хлопець! Ні-і-і!

— І ви хочете, щоб я у це повірив? Серйозно? Злато, я вже дорослий чоловік, такими розповідями мене не візьмеш, — усміхнувся він.

Ха, як же він помиляється.

— Добре, якщо ви мені не вірите, я доведу, що кажу правду.

— І як?

— Не знаю, якось. Але як йому довести? Які аргументи? Якщо розповім про наші технології, він подумає, що це з книг.

— Скоро тебе заберуть батьки.

Не встиг я поринути у думки, як він мене шокував.

— Як? Навіщо?

— Злато, як це "навіщо"? Твої батьки прийдуть, щоб тебе забрати.

— Але я не хочу! Ви ж бачили, через що це все сталося, і просто відправите мене назад?

— А що я можу зробити? За законом ти повинна повернутися до батьків — і все.

— Але… але… вони… Вони робили…

Не встиг я доказати, як мені стало зле. Дихання почастішало, і я почав задихатися. Марк підбіг до мене, взяв моє обличчя у свої м’які руки і запевнив, що все буде добре. Далі я вже нічого не пам’ятаю.

Ну що ж це таке? Чому це тіло таке слабке? Чому я так часто майже помираю? Раптом у своїй голові я почув якісь звуки. Це була справжня Злата. Здається, це знову була зустріч. Подивившись на неї, я відчув справжній страх. Моє минуле тіло виглядало інакше — наче набрало вагу, але й підріс. Та я вже майже не був схожий на себе.

— Ну привіт, — сказала вона з хитрою посмішкою.

— По-перше, поверни моє тіло, по-друге, що ти з ним зробила?

— Що хотіла, те і зробила. І тіло я не поверну — мені і так добре. Ох, який я злий! Так і хочеться її вбити.

— Ти… ти як посміла псувати моє тіло?

— Моє тіло? Не сміши, ха-ха-ха. Воно вже давно не твоє, а моє. Бачу, не змінився. Навіть цноту не втратив?

— Так. На відміну від тебе, я милосердний.

— І навіть не мацав себе? — Тут я почервонів. — Ой, вибач, не хотіла тебе змусити стати помідоркою. Ладно, малий, мені пора. Бувай.

— Ей! Куди ти? Ми не домовилися!

— Йду розважатися, а ти не забувай: час тікає. Тік-так.

Я прокинувся в холодному поту. Поруч сидів якийсь дід, читаючи щось під ніс. Я озирався в пошуках знайомих облич і зустрівся з поглядом Марка, що дивився на мене так, що стало страшно.

— Прокинулася? Ельвін, ти можеш нас залишити, — сказав він.

— Так, сер, — відповів дід і вийшов.

Коли Марк почав наближатися до мене, я відчув тривогу.

— П-про що хотів поговорити? — мій голос затремтів.

— Просто хочу знати, хто ти і звідки.

Я приголомшений. Невже здогадався? Ні, це безглуздо.

— У якому сенсі? — спитав я, щоб уточнити.

— Коли ти знепритомніла, почала виділяти енергію, магію. Це не нормально. Від такої сили маг міг би загинути — і ти теж, але залишилася жива. Мені хочеться знати, чому.

— Можливо, я не звичайний маг?

— А ти не звичайний?

— Не знаю.

— У нашому світі незвичайних магів мало, і їх виділяють певні риси. У деяких, наприклад, є роги, що належать магам тьми, які живуть у королівстві тіней. Є й інші види: русалки, інші створіння. Але в тебе немає рис, що б тебе виділяли.

— У мене є крила, точніше були…

— У якому сенсі були?

Хмм… Сказати йому чи ні? Мабуть, краще не розповідати зараз.

— У мене є пляма у формі крил. Може, це щось значить?

— Не знаю такого. Ладно, лягай спати. Ти ще деякий час побудеш у мене, а потім я тебе відправлю до батьків.

— Добре.

Лежачи в ліжку, я дивився у стелю, обдумуючи всі події. "Що ж робити далі? Марк щось запідозрив, а ще ця Злата… З якою метою вона мене сюди перемістила, чому так сміється з мого тіла, ніби воно і справді належить їй?"

Ніч була темною, та сон не йшов. Я лише чув, як за дверима хтось тихо перемовлявся — можливо, Марк і ще хтось. Слова були невиразні, але щось підказувало мені, що це пов’язано зі мною. Раптом двері тихо відчинилися, і у кімнату зайшла служниця, що принесла свіже зілля для сну.

— Це на випадок, якщо сон не прийде сам, — сказала вона тихо і зникла за дверима.

Я відчув дивне заспокоєння, і зілля допомогло мені заснути. Але сон був дивним, як і все, що відбувалося останнім часом. Уві сні знову з’явилася Злата, але цього разу не одна — за нею стояли інші тіні. Вони мовчки дивилися на мене, і їхній погляд пронизував наскрізь.

— Час іде, — промовила Злата, нахилившись до мене.

— Що ти хочеш від мене? — запитав я, хоч відчував, що відповіді не буде.

— Ти вже знаєш відповідь, просто не хочеш її прийняти. Твоє місце там, де і маєш бути.

— Але чому саме я? — ледь видавив я з себе, відчуваючи, як серце починає битись швидше.

Злата тільки посміхнулася, а потім зникла разом з усіма тінями.

Прокинувся я раптово, ніби хтось мене штовхнув. Кімната була порожня, і за вікном вже починало світати. Раптом у двері хтось постукав. Це був Марк.

— Хочу поговорити, — сказав він.

— Про що? — запитав я, намагаючись виглядати спокійно.

— Про тебе, твою силу і те, чого ти насправді хочеш. Я не вірю, що ти той, за кого себе видаєш. І що мені тепер з тобою робити? У моєму домі ти залишатися не можеш, якщо не скажеш правду.

Я глибоко вдихнув і зважився.

— Добре. Я не із цього світу, і я навіть не Злата. Моє справжнє ім’я інше, і я, насправді… я хлопець, що з невідомих причин опинився в цьому тілі. Мене зіштовхнули сюди, і я сам не знаю, чому.