Частина 3

Мама Ігоря – Евеліна Марківна – виявилася дуже приємною жінкою, що одразу з теплотою мене прийняла. Вона поцікавилася, як ми з Ігорем познайомилися, а потім неочікувано забрала малих і командним тоном відправила нас двох вечеряти і розважатися.

– Ходімо, – прошепотів Ігор мені на вухо після цього. – Мама про них подбає.

– Мені якось незручно, – сказала те, що було на думці. – Новий рік скоро, а вона кошенятами буде займатися, замість того, щоб відпочивати з гостями.

– Софіє, мама сама запропонувала, отже, знає, що робить. Ми трохи перекусимо, а потім я принесу їх, домовилися?

– Домовилися, – відповіла, не приховуючи усмішки.

– От і добре, – сказав Ігор, взявши декілька великих тарілок зі столу. – Я зараз тобі покажу найгарніше місце в будинку.

– Ще гарніше, ніж все те, що я бачила вже?

Він нічого не відповів, а лише таємничо підморгнув. 

***

Я вже не можу згадати, в котрий раз у мене на язиці крутиться вигук “Вау”. Але ж як ще реагувати, коли така краса перед очима?

Ігор привів мене у засклену терасу, в якій було настільки атмосферно та магічно, що в мене просто зник дар мови! Тут навіть ялинка ще одна стояла, а поряд – справжній камін та м’які дивани. 

– Я просто закохалася в це місце! – сказала Ігорю, що стояв поряд і очікував на мою реакцію.

– Кохання з першого погляду? І часто з тобою це буває?

– Ніколи не буває, але це місце – творить дива.

– Ніколи кажеш… – пробурмотів собі під ніс, а потім загадково посміхнувся.

– Що?

– Ні-ні. Нічого. Це я так… Про своє подумав.

– Розкажеш?

– Колись – все можливо.

Після цього дивного діалогу ми вмостилися прямо на підлозі неподалік від каміна. Холодно не було, адже сиділи ми не на чистому дереві, а на чудернацькому килимі з величезним ворсом.

І потім – я не помітила, як пролетіло декілька годин.

Ми з Ігорем говорили про все на світі, наче давні друзі. Так я дізналася, що сьогодні йому виповнилося двадцять чотири, і що він працює тренером з боксу у юнацькій спортивній школі, яку відкрив разом зі своїм ще одним другом. Потім не втрималася і теж розповіла йому мало не всю свою біографію. Особливо його зацікавило те, що я мрію про власне івент-агентство, але поки – працюю простим аніматором. 

Десь посеред розмови до нас заявився Єгор і приніс кошенят, заявивши, що вони без нас там істерику влаштували.

– Схоже, вони дійсно вже вважають тебе своєю мамою, – пожартував після цього Ігор.

– Схоже на те, – усміхнулася, дивлячись які ці бешкетники знову почали гратися з моїм волоссям.

– І що плануєш з ними робити?

– Не знаю. Не хочу їх розлучати, тож, мабуть, доведеться залишити обох собі, – і тут вирішила пожартувати. – Або ж тобі подарую одне. Буде причина знову зустрітися… Ем… – Боже, це ж треба було таке ляпнути! – Тобто заради кошенят. Ти ж сам казав, що це наша малеча...

– Справді думаєш, що мені для нової зустрічі з тобою потрібно ще якісь причини вигадувати? – серйозно спитав в мене після цього. 

– Ну, навіщо вигадувати? Реальна причина і так є, – нервово всміхнулася. – Нам ще з твоїм авто розбиратися.

– Хочеш, відкрию секрет?

– Спробуй… 

– З моїм авто все добре. Ну, в технічному плані. Зіпсований бампер не рахую, адже там нічого критичного.

Він збрехав мені? Навіщо?!

– Чекай, а навіщо було це вигадувати? Щоб я ще сильніше себе винною відчула? – мені стало так образливо, що різко піднялась з підлоги і відійшла на декілька метрів.

Ігор одразу піднявся за мною.

– Ні, Господи! Як ти могла таке подумати? – зі сміхом відповів. – В моєму вчинку не було ніякого злого підтексту. Я просто… Зрозумів, що не можу і не хочу тебе відпускати. 

– Це нісенітниця якась…

– Знаєш, у нас в сім’ї особливе ставлення до Нового року не просто так. Розповісти?

– Не впевнена, що варто...

– А я впевнений, що варто, – гмикнув Ігор. – Річ у тім, що вже декілька поколінь мої родичі по маминій лінії знайомляться зі своєю другою половинкою саме 31 грудня. Мама… Дядько… Бабуся… Прадідусь… Ну, ти зрозуміла. Ось і повелося, що для сім'ї Новий рік – це доленосне свято, яке має особливе значення. Не дивлячись на це я, якщо чесно, ніколи не вірив у такі розповіді. Думав, що просто такий дивний збіг обставин, але тут… З’явилася ти, Софіє, і в мене просто щось всередині перемкнулося. 

– Ой, тільки не кажи, що віриш в кохання з першого погляду, – скептично прокоментувала, не знаючи, як реагувати на все сказане.

– Не вірив… До сьогоднішнього дня.

– Не смішно. Я не знаю тебе, а ти – мене. Раптом я взагалі неврівноважена істеричка?

– У всіх свої недоліки.