Частина 2

Тільки-но я сіла в авто і натиснула на кнопку старт-стоп, як до мене прийшла одна думка.

Кошенята точно не першу годину (а то й не перший день) провели на вулиці, а тому – у них можуть бути якісь хвороби чи травми... В ідеалі їх варто показати їх ветеринару, але чи працює ще хтось у цю пору? Навряд чи, звісно, адже до Нового року лишилося всього п'ять годин... Але раптом є чергові лікарі в якійсь клініці?

Так, не має сенсу просто гадати, якщо є старий добрий друг Гугл. Тільки потягнулася до телефону, щоб пошукати потрібну інформацію, як раптом почула стукіт у вікно. 

Ігор.

– Щось трапилось? – спитала, опускаючи скло.

– Схоже, в мене пошкодження трохи серйозніші, ніж я думав. Авто не заводиться. Скоро приїде евакуатор по нього, але я поспішаю на одну вечірку за місто. Не підвезеш?

– От туди його…

– Що таке? Поспішаєш кудись? – одразу відреагував на зміну настрою хлопець. – Я можу й на таксі, не проблема.

– Та ні... Я просто думала знайти лікаря кошенятам, але, мабуть, це все одно провальна ідея, тож… Сідай! Відвезу тебе, а потім поїду додому і буду сподіватися, що малечі просто потрібні тепло, спокій та хороша їжа.

– Або ж ми зробимо інакше, – раптом промовив Ігор. – Ти підеш зі мною на вечірку, а там покажеш нашу малечу моєму другові, що саме вчиться на ветеринара і вже підробляє в приватній клініці.

– Нашу малечу? – з усмішкою перепитала.

Хлопець грайливо підморгнув мені, а через декілька секунд вже зайняв своє місце на пасажирській стороні.

– Я тут подумав... – неочікувано сказав, повертаючись в мою сторону. – Можливо, краще я сяду за кермо? Або ж віддай поки мені кошенят, щоб вони не відволікали тебе від дороги. Гадаю, нам чотирьом достатньо й однієї транспортної пригоди на сьогодні, згодна?

І тут я трохи зависла…

Мабуть, садити за кермо незнайомця і їхати з ним в невідомому напрямку це дуже… Ні, навіть не так… ДУЖЕ небезпечно! Але ж з іншого боку – кошенята вже так пригрілися в мене, що я навіть чую задоволене муркотіння. Шкода якось тривожити їх, тож...

Ех, чого не зробиш заради дітей?

– Давай краще ти за кермо, – промовила, ніяково закушуючи губу. – Не хочу турбувати малих.

Ігор тихо засміявся, але ніяк коментувати не став. 

Через хвилину ми вже помінялися місцями і рушили з місця, у той час, як Тойота мого нового знайомого так і залишилася самотньо стояти серед дороги. Я дивилася на неї у бокове дзеркало і... З добрячим запізненням до мене все ж дійшло, що....

Я. Спровокувала. ДТП!

Сама відбулася легким переляком і погнутим заднім бампером (встигла помітити, поки пересідала), а от Ігор – залишився на свята без автомобіля!

– Вибач, – з сумом промовила. – Мені дуже шкода, що через мене ти пошкодив своє авто. Можливо, варто почекати, поки його заберуть? І так, я справді не хотіла, щоб так вийшло...

– Нуууу… Від твоїх дій залежало життя дітей, тож вважай це просто супутнім збитком під час своєї новорічної рятувальної операції. І ні, не потрібно чекати. У мене друг на евакуаторі працює і він саме тут неподалік, тож зараз одразу забере мого підбитого залізного коня, – відповів з усмішкою.

І тут я знову залипла на його ямочках. Це виглядало так мило і...

Ой! Ну це ж треба було йому саме в цей момент різко повернути голову до мене! Ще й тихо засміявся, побачивши як я із секундним запізненням відвела погляд.

От весело йому, а мені тепер сиди й ховай своє обличчя, що своїм відтінком знову стало схоже на стиглий помідор.

***

Орієнтовно через хвилин двадцять ми виїхали за межі міста. За класикою жанру мені зараз мало б стати страшно.

Вечір. Ліс. Я в машині з хлопцем, про якого нічого не знаю. Але…

Я просто їхала і посміхалася! Дурепа, так? Але ж нічого з собою вдіяти не могла!

З колонок грала моя улюблена різдвяна підбірка, за вікном пролітав лапатий сніг, а в куртці мирно муркотіла пухнаста малеча... І так мені вже добре на душі стало, що я не втрималася і знову почала співати вголос. Звісно, в цей момент я забула, що не одна в авто, а коли оговталася – зрозуміла, що тепер горланю не сама... Ігор! Цей дивний хлопець також самовіддано повторював слова відомої колядки, не відчуваючи при цьому ні краплі дискомфорту.

Ця чудернацька картина моментально допомогла мені розслабилася, тож далі я вже цілком свідомо дозволила собі знову побути трішки божевільною.

До речі, піддаватися божевіллю в такій компанії, виявляється, набагато приємніше.

– Давно я так не веселився, – зі сміхом сказав Ігор, коли ми нарешті зупинилися біля великого двоповерхового будинку, який був прикрашений такою ілюмінацією, що й Бадді Холл з того самого фільму “Ласкаво просимо, або сусідам вхід заборонено” був би шокований.

– Вау! – не стрималася. – Це дуже гарно!

– Господарі просто люблять новорічні свята, тож… Ось результат.

– Ніби в казці просто! Вперше таку ілюмінацію настільки близько бачу. А хто ж тут господарі?