Кохання в кульбабках

КОХАННЯ В КУЛЬБАБКАХ 

Один літній вечір закоханих

Це був теплий вечір, липневий, із натяком на дощ.
Сонце вже торкалося обрію, небо на половину затягло дощовими хмарами, а повітря було медове, густе, запашне, як суміш достиглих плодів, напівсухої трави й вологи, що наближається. А поле, здається, вдруге зацвіло кульбабками, тими, що приходять після, коли вже ніхто не чекає...

Я викотив свого раритетного мотоцикла — старенького, але блискучого, мов нового. Хромовані деталі ловили вечірнє світло, а червона фарба блищала, як ягода на сонці — стигла, жива і зваблива. Вона пульсувала, ніби ледь стримувала пристрасть, що ось-ось прорветься, і здавалося — чекала долоні, щоб заграти жаром під шкірою через метал.

Вона підійшла легко, мов танцювала — темне шовковисте волосся спадало на плечі, в сукні кольору неба перед грозою.

Саме в цій сукні моє серце залишилося колись. А в тому темному волоссі загубилася моя душа.

У Її погляді — грайливість, в усмішці — щось, що я кохаю не тільки наяву, а й у снах.

— Куди поїдемо? — запитую.

— Куди-небудь... у природу. Побачити, як липень згасає спаднем. Нади́хатись, поки злива не закрила небо.

І Вона сідає позаду, тримаючись за мене ласкаво, мов обійми любові.

Я легким рухом заводжу мотоцикл.
Він оживає з першого разу — тихо, ритмічно, ніби відбиває такт гармонії з усім світом.

Її руки — обидві — обіймають мене.
Тулуб лягає на мою спину, а подих торкається мого вуха.

— Готова?

— Вперед... — шепоче Вона, і цей шепіт лоскоче шкіру, як теплий вечірній вітерець.

Я натискаю зчеплення, включаю передачу, додаю газу — і ми рушаємо.

Вітер зустрічає нас легко, дорога вільна, звивається. Я додаю ще газу.

Вона притискається до мене ще сильніше.
Її щока — до мого вуха, Її коліна — до моїх боків, а вітер бавиться Її сукнею, оголюючи не тільки коліна, а й стегна, наче підморгує мені — бачиш, що маєш берегти?

Мотоцикл пливе, мов човен теплою річкою.
Повітря змінюється — то тепле, то прохолодне. Десь пахне скошеною травою, десь — димком з багаття. А ще десь — Нею.

Лавандою. Сонцем. Весною. І чимось, що не має назви.

Ми летимо. Але не по асфальту — по відчуттях.

Її волосся, розпатлане вітром, лоскоче мені щоку.
А усмішку я не бачу — але вона гріє потилицю дужче за сонце.

— Ти щойно пропустив поворот! — сміється Вона мені на вухо.

— Я не пропустив. Я просто обрав іншу дорогу.

— У тебе що, очі заплющені? — прошепотіла.

Її дихання — як оксамит. Її долоні стискають мій бік — наче Вона не хоче, щоб ця мить закінчилась.

— Я їду за відчуттями. Серцем, — кажу й усміхаюся.

Мить... Поворот...
…і — злет.

Ми летимо в траву.

Короткий шурхіт, кілька кульбаб розлітаються, м’яке приземлення в траву. Мотоцикл глухне, трохи їде сам й падає...

— Ти ціла? — запитую.

Вона кладе голову мені на груди.

— Так... тільки серце трохи вдарилося. Об тебе.

І сміється. А я разом із Нею.

Я нахиляюся, торкаюсь Її лоба губами.

— Я люблю Тебе...

Вона піднімає голову над моїм обличчам, Її темне волосся спадає на моє чоло. Карі очі — глибокі, темні, і такі справжні, що хочеться лишитись у них.

— І я тебе… сильно, — каже Вона дивлячись мені у вічі.

І наші губи зустрічаються в поцілунку.

Навколо — тиша.
Але та, що все знає.
Бо над нами небо — а під нами — кульбабки.

Наші губи зустрілись — спершу легко, як дотик пелюстки, а потім — наче тиша сама захотіла бути почутим звуком.

Її подих став глибшим, а долоні — гарячішими, коли Вона торкнулась моїх скронь, наче шукала там вхід до моїх думок.

Я притиснув Її до себе, не силою, а ніжністю.
Не володіючи, а приймаючи.

Її тіло було теплим і довірливим, як літній вечір, що розкриває себе без страху.

Вона лягла на бік, поруч, і наші руки зустрілися — ніби хотіли навчитись одне одного торкатися заново.

Я провів долонею по Її плечу, й Вона не відвела погляду — лише злегка прикусила губу, мовби зізналась, що вже давно чекала цієї миті.

Поцілунки стали сильнішими.
Довшими. Повільнішими.
Кожен із них тривав трохи довше, ніж попередній, наче ми змагалися — хто з нас вміє відчувати глибше.