Потік відвертості

    Камілла прокинулася пізно, близько дванадцятої. Емоційне потрясіння, важкий робочий тиждень у дощовому Голвеї та тривалий переліт нарешті забрали своє, зануривши її у важкий, майже безпам'ятний сон.

   Крізь щільні лляні штори у спальню пробивалося сліпуче, розпечене іспанське сонце. Воно лягало на підлогу й край ліжка широкими золотими смугами. Легкий вітерець із моря, що проникав крізь трохи прочинені двері тераси, солоно й м'яко ворушив тканину гардин, наповнюючи кімнату сухим ароматом розпеченої хвої та квітучого олеандра.

   Перше, що вона зробила, ще не повністю позбувшись залишків сну, — наосліп простягнула руку й схопила телефон.

   Екран спалахнув. Побачивши коротке сповіщення від Марка, Камілла відчула, як потужним, крижаним током пробило все тіло — від кінчиків пальців на ногах до самого серця. Дихання перехопило, а лихоманковий пульс миттєво застукав у скронях. Це було нове сторіз.

   Слова потекли з неї неймовірним, нестримним потоком. Це було схоже на греблю, яку прорвало після п'ятнадцяти років мовчання. Вона не задумувалася, не важила кожне слово на вагах холодної логіки, як зазвичай робила у своєму професійному та сімейному житті. Вона просто писала, виливаючи на екран усе, що роками накопичувалося, тліло й боліло за цими зачиненими дверима минулого.

   Їй було абсолютно байдуже, що він уже не той Марк із її спогадів, що він подорослішав, змінився, і що довкола нього за ці роки могли бути сотні таких, як вона. Її пальці гарячково літали по склу клавіатури, екран коротко й ритмічно підмигував від набраних літер, а повідомлення летіли одне за одним — ніби вона кидала листівки у палаюче багаття:

«Привіт))) Це слова Ліни Костенко… мій вічний спогад про тебе… ось так… 15 років пройшло… але пам’ятається як сьогодні))))) я не в Ризі, живу в іншій країні».

«Але не припиняла захоплюватися твоїм талантом, хоча й не слідкувала за тобою увесь цей час! Я завжди знала, у тебе все вийде. Ось все і вийшло)))».

«Рідко зустрічаються люди, яких відчуваєш з першого слова… ти був саме таким… але… я думаю, ти й сам все розумієш… ти чудовий… і нічого не змінилося… не дивлячись на роки… такий же цілеспрямований Сенсей, що веде за собою своїх учнів!!!».

Вона зупинилася на коротку мить. Повітря у спальні здавалося густим і гарячим. Вона зробила глибокий, жадібний вдих, відчуваючи, як морська сіль лоскоче горло, і, наче в лихоманці, продовжила друкувати:

«Пробач мені, якщо я була занадто категоричною, скоріш за все, я вимагала неможливого… і найстрашніше те, що сама це розуміла.. тому і поставила крапку, думаючи, що для тебе це буде полегшенням…. дякую тобі за все) ти назавжди залишишся для мене світлим і яскравим спогадом!!! У мене навіть поняття немає, яким чином ти з’явився у мене в месенджері через такий величезний відрізок часу… Пояснення не знаходжу…»

    Сонячний промінь обпікав її плече через шовк піжами, але вона не помічала спеки. Її пальці вже самі, ніби живучи окремим життям, вибивали наступні рядки — з нервовим сміхом, із самоіронією, за якою вона ховала свій давній, так і не вилікуваний біль:

«Відверто кажучи, у мене зараз пізній ранок, а я ще лежу у ліжку і сміюся)))) Ти запитуєш чи не у Ризі я? Ти думаєш, що через 15 років я знову звалюся тобі на голову, як минулого разу???))))))))))))) Так не буває, це стається тільки раз у житті)))) це якийсь жарт долі)))) як таке можливо)))) Люди через короткий проміжок часу забувають одне одного, а мене током пробило, коли я побачила тебе в історії в месенджері…. не знаходжу пояснення…. Марк, супергерой з неймовірної голлівудської стрічки, овації))) І я аплодую стоячи))) Марк, констатую факт: Ви — діамант)))))».

   Натиснувши «надіслати» на останньому повідомленні, вона майже перелякано відкинула телефон геть від себе — той м'яко впав на білосніжну подушку.

   Шовкове простирадло під нею здавалося вологим і гарячим. Щоки й вуха Камілли палали так, ніби вона простояла кілька годин під полудневим сонцем. Серце калатало десь біля самого горла. Вона заплющила очі й закрила обличчя долонями, почуваючись абсолютною, беззахисною дурепою.

  Як вона могла бути настільки відвертою? Навіщо оголила душу? Це ж була не просто відповідь на знайомий голос — це була майже гола, неконтрольована сповідь!

  Але паралельно з соромом і панікою крізь її тіло повільно розливалося дивне, солодке полегшення. Мовби вона нарешті скинула важкий камінь, який носила в грудях усі ці п'ятнадцять років. Вона подивилася на штори, що тихо гойдалися від вітру. Він далеко. Між ними тисячі кілометрів, різні країни та зовсім різні життя. Їй не доведеться дивитися йому в очі, червоніти й виправдовуватися. Вона просто випустила свого привида на волю.