Примари минулого

     На терасі панувала абсолютна тиша. Лише тихий, ритмічний шелест хвиль біля підніжжя скелі злегка розривав прозору ранкову млу. Камілла застигла в плетеному кріслі, підібгавши ноги до грудей, і здавалося, навіть її серце на мить припинило битися. Яскраве коло навколо аватара Марка все ще світилося на екрані, мов відкрита, пульсуюча рана, що знову почала кровоточити.

    Підкоряючись раптовому, сліпому імпульсу, вона торкнулася екрана тремтячим пальцем.

    З маленького динаміка пролунав голос. Той самий. Глибокий, трохи оксамитовий, із тими особливими, хриплуватими обертонами, які вона колись вивчила напам'ять, як єдино вірну молитву.

     В голові Камілли миттєво знявся туман, а повітря в легенях стало обпікаюче-гарячим. Вона не відразу збагнула сухий сенс слів — вона просто вбирала ці знайомі вібрації, пропускаючи їх крізь кожну клітину свого тіла.

    На відео Марк вів персональне тренування для відомого латвійського актора. Кадри динамічно змінювалися: важке залізо, блиск поту на напружених м'язах, зосереджені обличчя... А потім стався несподіваний, майстерний контраст. Тільки-но закінчився підхід, чоловіки в паузах почали по черзі читати вірші. Уривчасто, важко дихаючи, вони декламували рядки про кохання, про виснажливий тернистий шлях до перемоги та про те, що насправді залишається всередині, коли згасають софіти великого спорту.

    Камілла була заворожена. Вона сиділа, не сміючи навіть кліпнути, поки давні спогади уривалися в її свідомість із нищівною, руйнівною силою. Вона знову фізично відчула той нестерпний, глухий біль, що терзав її п’ятнадцять років тому. Перед очима пропливли давні фотосесії, що увіковічнювали їїстраждання,  її власні відчайдушні пости в соцмережах, де вона колись до пізньої ночі публікувала поезію, намагаючись достукатися до його мовчання крізь глуху стіну відстані.

    Вона не втрималася. Внутрішня гребля, яку вона зводила роками, тріснула за секунду. Пальці самі, майже без участі розуму, вбили в пошуковий рядок знайомі з юності рядки Ліни Костенко. Вона відправила їх йому прямо в особисті повідомлення — як німий виклик, як прямий удар, як знак того, що вона все ще жива і все пам'ятає:

                     Я не люблю нещасних. Я люблю щасливих.

                   Але найбільше я люблю — живих...

                Я не люблю слабких. Я люблю сильних.

                 Але найбільше я люблю — правдивих.

      Натиснувши «надіслати», Камілла миттєво відчула, як її з головою накрила крижана хвиля паніки. Що вона накоїла? Навіщо цей безглуздий, ризикований крок? Навіщо це «привітання» з минулого саме зараз, коли її життя нарешті стало спокійним і зрозумілим?

    Схопивши телефон, вона вислизнула з тераси й на пальцях повернулася до вілли, намагаючись не видати себе жодним шелестом. Вона безшумно прошмигнула до своєї спальні й лягла на ліжко.      Камілла вже багато років спала в окремій кімнаті, чудово звикнувши до цього особистого простору й абсолютного комфорту, але зараз цей спокій перетворився на пастку.

    Сон не йшов. Кожна хвилина здавалася безкінечною годиною. Вона немилосердно звинувачувала себе в дівочій слабкості, уявляла, як він насміхається з цієї вилазки з минулого або, що ще гірше — гортає сповіщення й навіть не згадує її імені. Муки сумнівів та самоїдства роз’їдали її зсередини, виснажуючи нерви, поки важка фізична втома нарешті не почала брати гору над тривогою.

   І саме в той момент, коли повіки Камілли стали важкими й вона за десять хвилин до того, як остаточно провалитися в сон, випустила телефон із рук, екран на тумбочці коротко спалахнув у темряві:

            «Класссс! Ти де в Ризі?»