Це був Марк.

Він дивився прямо на неї з величезного екрана. Обличчя Марка стало дорослішим, біля кутиків очей з’явилися глибокі зморшки, які робили його погляд ще суворішим та глибшим. Сивина легким сріблом торкнулася скронь, але цей голос… Голос залишився тим самим. З екрана він спокійно й упевнено говорив про волю, про виснажливі тренування і про те, як важливо мати поруч людину, яка не дасть тобі здатися у вирішальний момент.

Для Камілли світ навколо вмить утратив усі барви й звуки. Сміх Елеонори, тихий гуркіт приладів, затишне поскрипування підлоги — усе це розчинилося у вакуумі. Повітря в кімнаті стало важким і густим, мов застиглий бетон, не даючи зробити навіть напівподиху. Кожне слово Марка вдаряло в її груди фізичним, майже відчутним болем, розриваючи давні шрами. Вона відчула, як дрібні сироти пробігли по шкірі, а кінчики пальців миттєво зледеніли, ніби вона занурила руки в крижану воду Корріба. У вухах наростав важкий шум — такий самий, як тоді, коли вона стояла на березі океану під час лютого шторму.

— Мамо? Тобі погано? — стривожений голос Елеонори пробився крізь завісу шоку, немов крізь товщу води.

Камілла відчула, як паркет під ногами хитається, перетворюючись на хитку палубу. Вона різко підвелася, зачепивши ліктем важку скляну карафу. Вода сплеснулася на скатертину, але Камілла цього навіть не помітила. Її обличчя вмить втратило будь-яку фарбу, ставши білим і холодним, як мармур собору Святого Миколая.

— Я... мені потрібно... води, — прохрипіла вона. Голос зрадливо зірвався, шийні м'язи звело від напруги, і вона, ледь переставляючи дерев'яні ноги, попрямувала в бік кухні.

     Елеонора миттю підхопилася з місця й стурбовано побігла за матір'ю. Артур, повністю розгублений раптовою зміною атмосфери, гарячково схопив пульт і натиснув на паузу. На величезному екрані застигло обличчя Марка — спокійне, владне, з ледь помітною напівпосмішкою в кутиках вуст.

    На кухні Камілла з силою вхопилася руками за холодний край металевої мийки, нахиляючись і важко, жадібно вдихаючи повітря. Напевно, так почувається людина, яка щойно вирвалася з глибини на поверхню. Серце калатало в ребра з такою силою, ніби хотіло пробити грудну клітку.

— Мамо, боже, що сталося? Ти вся тремтиш! — Елі схопила її за плечі, відчуваючи, як матір дрібно й неконтрольовано сіпається від шоку.

— Нічого, серденько... — Камілла тремтячими пальцями наповнила склянку, але коли спробувала зробити ковток, її зуби голосно зацокотіли об кришталевий край. Кілька крапель пролилися на сукню. — Просто... раптове запаморочення. Напевно, перевтома на роботі. Тиск... мабуть, різко впав тиск. Йди до Артура, не залишай гостя самого. Я зараз прийду. Мені просто треба хвилина... хвилина в тиші.

   Елеонора ще кілька секунд вагалася, тримаючи долоню на її спині, але бачачи благальний погляд матері, тихо кивнула й повільно вийшла з кухні.

   Камілла заплющила очі й міцно притиснулася чолом до прохолодної кахляної стіни. Але навіть у суцільній темряві перед очима з лякаючою чіткістю стояв Марк. Його риси, його застиглий погляд.

   Тепер вона знала. Артур — не просто випадковий хлопець із Латвії, який заблукав у Голвеї. Він — жива, невіддільна частина того минулого, яке вона так відчайдушно, криваво й довго намагалася викреслити зі свого життя. І доля не просто постукала в її двері з ввічливим проханням — вона з гуркотом вибила їх, привівши вихованця Марка прямо до її домівки, до її доньки.