На відстані одного подиху

   Після Merlin Woods вони повернулися до центру Голвея, коли сонце вже повільно хилилося за горизонт, малюючи на небі смуги багряного та бузкового кольорів. Замість того щоб одразу розійтися, Артур і Елеонора вирішили продовжити цей вечір. Вони попрямували до набережної The Long Walk, де довга смуга яскравих, кольорових будиночків відбивалася у спокійних водах затоки, немов розлита фарба.

   Вечірнє повітря ставало все холоднішим і густішим від океанського бризу. Вони пройшли далі, до тихого району Кладдах, де на хвилях погойдувалися сотні білосніжних яхт та рибальських човнів. Стрілки годинника невблаганно наближалися до десятої вечора, але час для них двох ніби втратив свою вагу. Вони стояли біля кам'яної парапетної стіни, спостерігаючи за тим, як згасають останні відблиски дня над Атлантикою, і просто говорили — про все на світі, розкриваючи один одному дрібні деталі свого життя, думок і мрій.

     Замість того щоб розійтися, після такої відвертої розмови, Артур м’яко перехопив ініціативу: — Голвей удень і Голвей увечері — це два абсолютно різних міста. Ходімо, я знаю місце, де печуть найкращий морський пиріг і грають справжній фолк.

   Вони завітали до невеликого затишного гастропабу «The Seafood Bar» неподалік від набережної. У повітрі пахло смаженим вершковим маслом, часником, свіжими мудіями та солодкуватим темним елем. Замовивши велику порцію гарячого морського чаудеру з хрустким домашнім хлібом та по келиху сидру, вони вмостилися за високим дерев’яним столиком біля вікна, звідки відкривався краєвид на темніючу затоку. Артур з апетитом їв і знову розповідав про свої робочі будні фізіотерапевта — цього разу про кумедні спроби навчити ірландських дідусів правильно робити розтяжку. Елеонора щиро сміялася, відчуваючи, як затишне тепло страви та сидру приємно розливається тілом після прохолодної прогулянки лісом.

   А коли над містом остаточно запанувала ніч, вони вирушили на знамениту вулицю пабів — Quay Street. Повітря вирувало музикою: з кожних дверей лунали скрипки, флейти та акордеони. Вони зупинилися біля вуличного скрипаля, довкола якого зібрався цілий натовп перехожих. Музикант вигравав запальну ірландську джигу, і Артур, не вагаючись, підхопив Елеонору за руку.

   Вони закрутилися у швидкому, напівшаленому танці просто на вологій бруківці під оплески розпаленого натовпу. Елеонора сміялася до сліз, її волосся розліталося на вітрі, а щоки палали від руху та щастя. На мить, коли Артур міцно вхопив її за талію, щоб утримати під час крутого повороту, її серце зробило гучний стрибок — вона відчула силу його рук і гарячий подих на своїй шиї.

  Вишенькою на торті цього вечора стала їхня зупинка біля лавочки з гарячим морозивом та бельгійськими вафлями. Вони йшли поволі до зупинки таксі, їли солодощі, розмазуючи шоколад по губах, і виглядали як двоє безтурботних підлітків, які втекли від усього світу.

    У цей самий час на іншій околиці Голвея Камілла повернулася з роботи. Зайшовши до будинку, вона зустріла лише тишу.

— Елі? — голосно покликала вона, розпутуючи на ходу легкий шарф.

    Ніхто не відповів. Камілла пройшлася кімнатами: на кухні було порожньо, у кімнаті доньки панував акуратний порядок, але самій Елеонорі й слід прохолонув. Серце Камілли миттєво стиснулося від знайомого, розпеченого уколу материнської тривоги.

   Вона підійшла до вікна й подивилася на темний сад. У голові вирував цілий калейдоскоп неспокійних думок: «Де вона? За вікном уже десята година. Це ж Ірландія, чуже місто, незнайомі вулиці... А якщо щось сталося? Зателефонувати? Ні, не варто ставати тією нав'язливою матір'ю, яка контролює кожен крок».

   Камілла зробила глибокий вдих і приклала холодні долоні до гарячих щік, ведучи мовчки важкий діалог із самістю: — Згадай себе у її віці, Камілло... — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Вона вже не те маленьке дівчатко, яке треба тримати за руку на кожному кроці. Вона розумна, розсудлива. Їй потрібна свобода. Ти мусиш навчитися відпускати... Навіть якщо це так страшно.

   Вона взяла телефон і, намагаючись додати повідомленню максимально невимушеного тону, швидко набрала текст: «Люба, я вже вдома після роботи. Бачу, ти ще гуляєш. Все гаразд? Не затримуйся дуже пізно, обіймаю».

   Відклавши телефон, Камілла налила собі келих білого вина, але так і залишилася стояти біля вікна, вслухаючись у кожен шелест шин за огорожею.

    Тим часом Артур викликав таксі, і за кілька хвилин машина вже мчала їх тихими вечірніми вуличками до будинку Камілли.

   Коли авто зупинилося біля високої кам’яної огорожі, і вони вийшли на свіже повітря, Артур підвів очі й на мить застиг. Перед ним стояв вишуканий двоповерховий будинок у традиційному ірландському стилі — із сірого вапняку, з панорамними вікнами, у яких м'яко світилося тепле янтарне світло, та акуратним доглянутим садом.

— Ух ти... — Артур стиха присвиснув від щирого здивування, розглядаючи фасад. — Нічого собі! Елі, твій будинок виглядає як старовинний маєток із фільмів. Твоя мама дійсно справжній архітектор порядку й краси.

   Елеонора тихо засміялася, кутаючись у светр: — Вона просто любить, щоб усе було ідеально.

   Вони підійшли до низьких хвірток, де тінь від велетенського дуба ховала їх від світла вуличного ліхтаря. Настала та сама пауза — чарівна, натягнута, як струна, коли слова вже сказані, а прощатися не хочеться.

— Дякую тобі за цей день, Артуре, — тихим, майже шепітним голосом промовила Елеонора, дивившись йому прямо в очі. — Це була найкраща прогулянка Голвеєм.

— Це тобі дякую, — м'яко відповів він.

   Артур зробив крок ближче. Від нього пахло холодним океанським вітром, мигдалем та легкою деревністю. Його очі кольору балтійського бурштину у напівтемряві здавалися темними й глибокими. Він повільно простягнув руку й ніжно завів за вухо пасмо волосся, яке вибилося із зачіски Елеонори. Його пальці на мить затрималися на її щоці — гарячі, шорсткі й неймовірно ніжні.