Таємниці Голвею.

   Двохгодинна стрілка годинника на вежі Колегіальної церкви Святого Миколая щойно відбила полудень, коли Елеонора підійшла до «The Pie Maker». Артур уже чекав на неї, спираючись на кам’яну стіну, вдягнений у темно-синій штормовий анорак. З океану дув свіжий, солонуватий вітер, який гонив вулицями Голвея запах вологого вапна, смаженої риби та свіжого солоду.

— Вчасно, — посміхнувся Артур, і довкола його очей кольору балтійського бурштину зібралися променисті зморшки. — Перша точка нашої маршрутної карти — за дві хвилини звідси. Йдемо пішки. Справжній Голвей треба відчувати підошвами.

    Вони пішли вузькою бруківкою Shop Street. Взуття Елеонори ритмічно цокало по гладкому, витертому віками камінню. Повітря було густим і прохолодним, а над головами натягнуті кольорові прапорці шелестіли від поривів вітру.

         Замок Лінч та відлуння минулого

   Артур зупинився біля масивної чотириповерхової будівлі з сірого вапняку, украшеної витонченою різьбою та гербами.

— Замок Лінч, — Артур вказав рукою на суворий фасад. — Зараз тут банк, але у XV столітті це була фортеця найвпливовішої родини міста. Саме тут народилася історія, яка дала світові відомий термін.

— Суд Лінча? — підняла брову Елеонора, кутаючись у світло-бежевий шарф. — Здається, це щось про жорстокий самосуд і розправу натовпу без суду й слідства?

— А от і ні, — Артур нахилився трохи ближче, і Елі відчула легкий аромат його мигдалевого лате та вітру. — Початок цієї історії — суцільна драма про любов, ревнощі й непохитний закон. Приблизно у 1493 році меру міста, Джеймсу Лінчу, довелося судити власного сина Вальтера. Той через безпідставні ревнощі вбив у сварці іспанського купця — гостя їхнього дому. Суд відбувся за всіма правилами, Вальтера визнали винним і засудили до страти.

— І що ж робить ця історія особливою? — запитала Елі, розглядаючи чорні ґрати на високих вікнах.

— А те, що жоден кат у Голвеї не погодився підняти руку на сина шанованого мера, а натовп під вікнами бунтував, вимагаючи помилування. І тоді батько-мер зробив те, що закарбувалося в віках: аби закон не був потоптаний, він власноруч повісив рідного сина у вікні цього замку. Містяни назвали це «законом Лінча» — символом абсолютного, жорстокого правосуддя, яке не знає жалю навіть до власних дітей.

Елеонора здригнулася, уявивши похмурий силует батька біля вікна: — Це звучить страшніше, ніж звичайний самосуд...

— Звучить вражаюче, правда? — Артур лукаво посміхнувся і легенько штовхнув її ліктем. — А тепер проза життя. Усі ці моторошні деталі про батька-ката — лише міська легенда, яку вигадали набагато пізніше для туристів. Насправді термін «суд Лінча» з’явився на іншому кінці світу — в Америці під час Війни за незалежність, через плантатора Чарльза Лінча, який влаштовував незаконні розправи над противниками. А наш прекрасний Голвей просто вдало «приватизував» цю назву завдяки збігу прізвищ, щоб додати місту похмурого шарму.

— Ах ти дурисвіт! — засміялася Елеонора, похитавши головою. — Ти так переконливо розповідав!

— Я ж обіцяв показати справжній Голвей, — засміявся у відповідь Артур. — А він складається з казок і жорсткого прагматизму. А зараз — сідаємо на автобус. Нас чекає магія другого рівня.

          Дорога до Merlin Woods та тінь чарівника

    Вони дійшли до зупинки біля Ейр-Сквер і сіли у двоповерховий зелений автобус №409, що прямував у східну частину міста, до району Мерлін Парк. Поїздка зайняла близько двадцяти хвилин. Елеонора з цікавістю розглядала через вікно другого поверху, як акуратні кольорові будиночки центру змінювалися соковитими, майже неоновими зеленими пагорбами та сірими кам'яними огорожами.

   Коли вони вийшли на зупинці біля залишків старого парку, шум міського руху миттєво стих. Дорога вела углиб древнього лісу Merlin Woods. Повітря тут було зовсім іншим — густим, вологим, із солодкуватим запахом прілого листя, моху, дикої м'яти та далекого солоного подиху затоки. Птахи співали високо в кронах велетенських дубів і ясенів, а під ногами м'яко пружинив килим зі хвої.

    Стежка вивела їх до високої сірої кам'яної вежі XV століття, оповитої плющем, — замку Мерлін.

— Ого... — тихо промовила Елеонора, прикладаючи долоню до шорсткого, холодного каміння. — Здається, зараз із цієї вежі визирне сам Мерлін або відьма.

— Ти майже вгадала, — прошепотів Артур, стаючи поруч. Його очі знову спалахнули розповідним вогнем. — Кажуть, коли великий чаклун Мерлін відчув, що його епоха минає, він шукав місце на крайній межі західного світу, де магія землі зустрічається з Атлантикою. Тут він зустрів чарівницю Вівіану, Леді Озера, і закохався без пам'яті.

   Артур повільно пішов довкола вежі, закликаючи Елі іти за ним:

— Мерлін знав завдяки дару пророцтва, що це кохання його загубить, але не міг опиратися. Вівіана вивела в нього найпотаємніше закляття — як створити вежу, з якої немає виходу, але всередині якої людина почуватиметься щасливою. І коли стомлений маг заснув під кущем квітучого глоду прямо на цьому пагорбі, Вівіана дев'ять разів обійшла довкола нього, шепочучи чари. Вона заточила його у невидимій магічній вежі навічно. Місцеві кажуть, якщо втихомирити подих і прислухатися до шелесту кроків у цьому лісі, можна почути, як Мерлін досі розмовляє з вітром...

    Елеонора затамувала подих. Вітер справді шумів у верхівках дерев, створюючи дивовижну, майже музичну ілюзію шепоту.

— Це... дуже красиво і сумно, — тихо мовила вона. — Неволя в обмін на кохання.

  Артур зупинився, склав руки на грудях і широко посміхнувся:

— А тепер — час для гіркої правди фізіотерапевта-прагматика.

— Тільки не кажи, що й тут підвох! — обурилася Елі, хоча в її очах прокинувся азарт.

— Повний підвох! — розсміявся Артур. — Славетний чарівник Мерлін з артурівських легенд взагалі ніколи не бував у Ірландії. Усі ці перекази про Вівіану й кришталеву вежу походять із Франції, з Броселіандського лісу в Бретані.