Вечеря під апельсиновим соусом

   Коли Елеонора, захекана від швидкої ходьби, відчинила двері будинку, її зустрів неймовірний, екзотичний запах. У повітрі змішалися аромати смаженої качки, апельсина, соєвого соусу та якихось незвичних спецій.

   Вона швидко роззулася і пройшла до вітальні, яка одночасно слугувала і столовою. Камілла вже розставляла на дерев’яному столі коробочки з їжею, придбаною в невеликому японському ресторанчику в центрі.

  На столі, під теплим світлом люстри, вже вишикувалися: локшина з овочами, качка в апельсиновому соусі, що виглядала неймовірно соковитою, та королівські креветки з кисло-солодкою заправкою, які апетитно поблискували.

   Камілла була в домашньому халаті кольору глибокого сапфіру, який ми описували раніше, її каре було трохи скуйовдженим після робочого дня, але погляд був теплим.

— О, Елі! — посміхнулася вона, не відриваючись від справи. — Ти вчасно. Я вирішила, що після вчорашнього Дубліна нам потрібно щось легке, але екзотичне. Сідай.

   Елеонора сіла за стіл, вдихаючи аромат їжі. Її шлунок здригнувся, нагадуючи, що після пирога в «The Pie Maker» пройшло вже чимало часу.

— А на десерт у нас… — Камілла дістала ще одну коробочку, — …національний ірландський! Це «Irish Coffee Cheesecake» (чізкейк з ірландською кавою). Продавчиня сказала, що це найкраще поєднання для завершення тижня.

   Елі розсміявся. — Ірландська кава у чізкейку? Це звучить… як дуже ірландський спосіб вираження любові.

   Вони почали вечеряти. Качка була неймовірною — ніжною, зі смаком апельсина та легким торф’яним присмаком, який додавав ірландський соус. Локшина була ідеально приготовленою, а креветки просто танули в роті.

   За вечерею Елеонора мовчала, лише іноді кидаючи погляди на Каміллу. Вона хотіла розповісти про свою зустріч, але не знала, як мама це сприйме. Чи не буде вона проти? Чи не подумає, що Елі надто довірлива?

   Нарешті, коли вони перейшли до чізкейку, Елеонора зробила глибокий вдих.

— Мам, — почала вона, крутячи в пальцях виделку, — я сьогодні зустріла хлопця.

   Камілла, яка саме підносила до рота шматочок чізкейку, зупинилася. Її погляд став серйозним, а в очах промайнуло хвилювання. Вона повільно опустила виделку.

— Хлопця? — тихо перепитала вона. — Де?

— У кафе, — швидко продовжила Елі, — в «The Pie Maker». Ми сиділи за сусідніми столиками, спина до спини. Він… він намагався замовити лате на мигдалевому молоці на такій ламаній англійській, що це було просто неможливо слухати. Я… я не втрималася і допомогла йому.

  Камілла трохи розслабилася, але в її очах все ще було хвилювання. — І? Хто він? Що він тут робить?

— Його звати Артур. Він фізіотерапевт-реабілітолог. Займається бойовими мистецтвами з шести років, але після власної травми коліна зрозумів, що руйнувати — це легше, ніж відновлювати. Він приїхав сюди на стажування до одного з найкращих регбійних клубів — «Connacht Rugby». У Ризі він працює з професійними спортсменами.

   Камілла здригнулася. Вона відчула, як усередині неї все похололо. Серце забилося швидше, ніби вона почула кроки привида зі свого минулого.

— Р-рига? — її голос затремтів. — Він… він з Риги?

    Елеонора, не помітивши реакції мами, продовжувала: — Так, з Риги. Він такий кумедний… Розповідав про те, що дарма не слухав маму і не вчив англійську, бо в голові були тільки бійки. А потім… він показав мені каблучку. Каблучку Кладда.

    Елі зробила паузу, згадуючи момент у кафе. — Вона лежала на оксамиті… Срібна, з зеленим каменем, як смарагд. Дві руки, що тримають серце, увінчане короною. Артур сказав, що руки — це дружба, серце — це любов, а корона — це вірність. Він купив її для своєї мами, щоб вона знала: його серце завжди належить сім’ї. І… він розповідав легенду про рибалку Річарда Джойса, якого викрали маври і продали в рабство золотарю, але він викував цю каблучку для своєї нареченої, щоб подарувати її, якщо колись повернеться.

    Камілла сиділа непорушно, ніби кам’яна статуя. Її обличчя зблідло. «Срібна каблучка Кладда з зеленим каменем… Дві руки, що тримають серце…» — ці слова відгомоніли в її голові, ніби старий, забутий спогад. Вона бачила таку саму каблучку багато років тому, на руці іншої жінки, в іншому місті, в іншому житті.

   Вона відчула, як невидима нитка, що пов'язувала Голвей і Ригу, знову натягнулася, готовий розірвати її серце навпіл. Але вона не могла цього показати Елеонорі. Не могла зруйнувати цей момент її радості.

— І… ви домовилися про зустріч? — запитала Камілла, її голос звучав трохи глухо, але вона намагалася надати йому теплоти.

— Так, завтра, о другій, — кивнула Елеонора, її очі засяяли. — Він пообіцяв показати мені місця, які я ще не бачила. Він сказав, що фізіотерапевти вміють помічати деталі, які інші пропускають.

Камілла посміхнулася, але ця посмішка була хворобливою. «Помічати деталі…» — промайнуло в її голові. «Я теж помічала деталі. І саме ці деталі зруйнували моє життя».