Обіцянка на бруківці

   Час у компанії Артура спливав непомітно, ніби пісок крізь пальці. Тема фізіотерапії та регбі виявилася напрочуд цікавою, особливо коли Артур розповідав про курйозні випадки з велетнями-регбістами, які боялися голок більше, ніж суперників на полі. Елеонора сміялася, і цей сміх відгомонів у невеликому залі кафе, привертаючи погляди нечисленних відвідувачів.

   Раптом погляд Елі впав на старовинний годинник, що висів над стійкою бару. Стрілки невблаганно наближалися до шостої.

— Ой! — скрикнула вона, закриваючи рота долонею. — Мені вже час! Камілла… тобто мама, закінчує роботу о шостій. Їй їхати автомобілем з центру до нашої околиці якихось тридцять хвилин, тож мені варто поспішати, щоб встигти розігріти вечерю… або хоча б вдавати, що я щось робила, окрім прогулянки.

   Артур здригнувся, ніби його вирвали з приємного сну. Він швидко допив залишки свого лате, залишаючи на дні чашки лише спогад про мигдалевий аромат.

— Так, звісно, — він підвівся, акуратно поправляючи стілець. Його рухи були чіткими та вивіреними, як у людини, звиклої контролювати своє тіло. — Не можна змушувати Каміллу чекати. Вона… вона дуже серйозна жінка, чи не так?

    Елеонора посміхнулася, згадуючи строгий силует мами. — Можна і так сказати. Вона архітектор порядку.

    Вони разом вийшли з кафе. На вулиці Голвея вже панували вечірні сутінки. Небо було затягнуте важкими, вологими хмарами, але дощу не було. Бруківка блищала, відбиваючи світло ліхтарів, які щойно запалилися. Повітря було густим, насиченим запахами моря, солі та близького дощу.

   Вони зупинилися на тротуарі, зовсім поруч із «The Pie Maker». Артур переступив з ноги на ногу, ніби збирався щось сказати, але ніяк не міг наважитися. Його очі, кольору балтійського бурштину, в світлі ліхтарів здавалися золотими.

— Елеоноро, — нарешті промовив він, його акцент став трохи помітнішим, — дякую тобі. Не тільки за лате. А за… за все. Я… я… я хотів би показати тобі Голвей. Справжній Голвей, не туристичний.

     Елі відчула, як її серце тьохнуло. — Ти? Ти ж сам тут лише кілька днів. Що ж ти можеш мені показати, крім «The Pie Maker»?

    Артур розсміявся, і цей сміх був легким, як вітер з океану. — Може, я і тут лише кілька днів, але я — фізіотерапевт. Я вмію помічати деталі, які інші пропускають. Я обіцяю показати тобі місця, які ти ще не бачила. Місця, де Голвей розмовляє зі мною своєю мовою. Зустрінемося завтра? Там же, о дванадцятій?

— До того ж, Голвей дихає давніми таємницями, — Артур стишив голос, нахилившись трохи ближче, а в його очах спалахнув задиристий вогник. — Ти знала, наприклад, що саме тут народився сумнозвісний «суд Лінча», і ця історія зовсім не така, як показують у кіно? Або чому місцеві кажуть, що в закинутих залах замку Лінч досі чути кроки привидів і шепіт зрадженого кохання? Я знаю щонайменше три версії цієї легенди... але розкажу їх тобі завтра. Щоб ти точно прийшла.

    Елеонора подивилася на нього, відчуваючи дивну довіру до цього хлопця, який так соромно зізнавався у своєму лінгвістичному безсиллі, але з таким захопленням розповідав про філософію відновлення.

— Добре, Артуре, — кивнула вона. — Зустрінемося завтра. Я приймаю виклик.

— Я навіть не сумнівався, що ти погодишся, ти ж ще про Мерліна нічого не знаєш, кинув він їй у слід.

   Він провів її поглядом, поки вона не зникла в лабіринті вуличок, а потім повільно пішов у протилежному напрямку, стискаючи в кишені маленьку оксамитову коробочку.