Артур

   В кафе «The Pie Maker» панувала особлива атмосфера: теплий аромат випічки з корицею та м’ясом змішувався з запахом вологого каменю старого міста, що проникав крізь прочинені двері. Елеонора саме насолоджувалася своїм чаєм, коли почула за спиною голос, повний відчаю та лінгвістичного безсилля.

— Е-е-е... лате... — хлопець намагався підібрати слова, активно жестикулюючи офіціантці. — Лате... мілк... ноу кау мілк. Е-е-е... нат? Амонд? Е-е-е... плиз?

    Офіціантка, молода ірландка з купою веснянок, терпляче нахилила голову, але було видно, що вона не зовсім розуміє акцент. Хлопець за спиною Елеонори важко зітхнув, і вона майже фізично відчула його розгубленість. Не обертаючись, лише граційно піднявши руку, щоб привернути увагу дівчини з меню, Еля спокійно промовила чистою англійською:

— He’d like a latte with almond milk, please. (Він хотів би лате на мигдалевому молоці).

   Офіціантка миттєво розцвіла в усмішці, кивнула і побігла до бару. У кафе на мить запала тиша, яку порушувало лише шипіння кавомашини. Елеонора відчула, як стілець за її спиною відсунувся. Вона повільно обернулася.

    Перед нею стояв хлопець — високий, з трохи скуйовдженим волоссям і очима кольору балтійського бурштину. На його обличчі читалася суміш полегшення та глибокого сорому.

— Оу... Дякую. Величезне дякую, — він сказав це з таким відчутним акцентом, що Елеонора одразу зрозуміла: він свій. — Ти мене врятувала від кавової смерті. Я Артур. Слухай, я маю якось віддячити. Можна я підсяду? Кава з мене, це найменше, що я можу зробити за свій ганебний провал перед цією милою леді з молочником.

    Елеонора весело засміялася і жестом запросила його за свій столик.

   Артур сів навпроти, ніяково крутячи в руках паперову серветку. Коли принесли його лате, він зробив перший ковток і зітхнув.

— Знаєш, — почав він, дивлячись на піну, — я зараз згадую маму. Вона ж казала мені: «Артуре, вчи англійську, це мова світу». А я що? У нас у голові в такому віці були тільки бійки. Як майстерніше розквасити носа одне одному за школою, хто сильніший, хто вищий... Я думав, що кулаки — це універсальна мова. А виявилося, що в Голвеї кулаками лате не замовиш. Соромно, капець.

   Елеонора знову засміялася. Її сміх звучав як маленькі дзвіночки на фоні загального гулу кафе. — Не переживай, — заспокоїла вона його. — А от мій тато вважає, що дипломатія — це наше все, він письменник. Що ти тут робиш? Давно в Ірландії?

   Артур розслабився. Виявилося, що він приїхав з Риги за програмою обміну студентів. 

— Насправді, — додав Артур, крутячи в пальцях важку керамічну чашку, — те дитяче бажання довести свою силу переросло в дещо значно серйозніше. Я займаюся бойовими мистецтвами з шести років: спочатку було дзюдо, потім карате, а згодом — жорсткий муай-тай. Я знав ціну кожного удару, бачив, як ламаються характери і тіла. Але одного разу, після власної важкої травми коліна, я зрозумів, що руйнувати — це лише половина справи. Куди складніше і благородніше — вміти це тіло відновити.

Саме тому я хочу стати фізіотерапевтом-реабілітологом. В Ризі я навчаюсь в університеті, а сюди, в Голвей, приїхав на стажування до одного з найкращих регбійних клубів Ірландії — "Connacht". Регбі — це як легалізована бійка, і там завжди повно роботи для таких, як я. Я обрав цю професію, бо в ній є та сама чесність, що і в спорті: ти або поставив людину на ноги, або ні. Тут не збрешеш, як у політиці чи рекламі. Коли я дивлюся на м’язи чи зв’язки, я бачу складний механізм, який потребує поваги і точного налаштування.

 - Оооо, ти так говориш, я просто бачу перед собою мою маму, вона теж багато років в медицині і розповідає про неї так, ніби це найцікавіша річ у всесвіті. Розсміялася Елі. - Мені ближча література. Скоріш за все, я пішла в татка. Нехай навколо хоч вогонь палає, а я не зможу відірватись від цікавої книги. Продовжувала зі смішинкою Елеонора.

 Він розповідав про Дублін, де провів перші два дні, про вітер, що здуває думки з голови, і про те, як його вразив колір трави. Елеонора слухала його, підперши підборіддя рукою. Від нього пахло свіжістю і трохи дощем.

— А що ти вже встиг купити? Крім цієї рятівної кави? — запитала вона, помітивши маленький фірмовий пакетик у нього на столі.

Артур обережно, майже благоговійно, дістав маленьку оксамитову коробочку. — Це для мами. Вирішив, що якщо я не вивчив англійську, то хоча б привезу їй символ моєї любові, щоб вона не сильно бурчала, коли я повернуся. Продавчиня в магазині розповіла мені цілу легенду про цю каблучку.