Серце Смарагдового острова

       Вони провели ніч у затишному готелі на околиці Дубліна, де з вікна було чути шум дерев і запах мокрої землі. А в обідній час, коли небо трохи проясніло, вони сіли в авто і вирушили назад, у Голвей.

     Елеонора мовчала всю дорогу. Вона перетравлювала емоції Дубліна. Але коли вони в’їхали в Голвей, Камілла відчула, як напруга в плечах доньки зникла.

     Дублін був величним, але Голвей закохав у себе Елеонору з першого погляду. Це було дивовижне місто, де час, здавалося, уповільнювався. Воно не тиснуло своєю історією, воно нею дихало.

     Елі зачаровано розглядала марину — місце, де річка Корріб впадала в Атлантичний океан. Сотні маленьких, колоритних човнів погойдувалися на воді, їхні щогли тихо поскрипували на вітрі. Набережна була викладена кольоровим каменем, а вздовж неї тягнулися ряди старовинних будівель, пофарбованих у яскраві, майже дитячі кольори — жовтий, синій, червоний, зелений.

    А ще Голвей вражав своїми колоритними костелами. Старовинні кам’яні споруди, з вітражами, що світилися навіть у похмуру погоду, стояли поруч із сучасними кав’ярнями. Кожен костел мав свій характер, свою історію, яку можна було прочитати на замшелих надгробках у дворі.

    На думку Камілли, Голвей був серцем старовинної Ірландії. Не офіційний Дублін, і не промисловий Корк або Лімерик, а саме цей маленький, затишний Голвей, де кожен знає кожного, де в пабах грають найкращі музиканти країни, і де океан завжди поруч.

    Їдучи в авто на пасажирському сидінні, Елеонора відчула те саме. Вона опустила скло, дозволяючи прохолодному, солоному вітру увірватися в салон. Дівчина дихала на повні груди, вдихаючи запахи моря, торфу та дощу. Вона вже малювала своє майбутнє саме тут, у цьому місті кольорових будинків та океанського вітру. Вона навіть не здогадувалася, куди закине її доля, яким дивовижним, а іноді й небезпечним чином складеться її майбутнє, але зараз вона знала одне: її серце залишилося в Голвеї.