Елеонора

                                    Елі в Ірландій

       Літо в Ірландії — це поняття відносне. Воно зазвичай нагадує затяжну, стабільну осінь, яка час від часу, ніби зглянувшись, дарує проблиски весни. Дощі, які ще місяць тому лили стіною, тепер вщухли, поступаючись місцем вогкій мряці, що зависала в повітрі сріблястою завісою. Небо було затягнуте важкими, фактурними хмарами кольору невідполірованого олова, і розраховувати на яскраве сонце було марною справою. Але Камілла знала: саме в цьому криється справжній шарм Смарагдового острова.

     Сьогодні вона взяла вихідний. Це був особливий день — день, коли Елеонора вперше мала побачити Дублін. Камілла пам’ятала своє перше знайомство з ірландською столицею: цей запах соленого вітру, старого дерева пабів та вологого каменю костелів. Вона хотіла, щоб Елі закохалася в це місто так само безпам’ятно і зразу. Не в глянцевий, туристичний Дублін, а в його дику, бунтарську душу.

    Тому для старту вона обрала не класичний двоповерховий автобус, а дещо набагато емоційніше — «Viking Splash Tour».

    Вони дісталися до місця старту біля парку Стівенс-Грін, коли мряка якраз вщухла. Камілла спостерігала за Елеонорою: дівчина з цікавістю розглядала георгіанську архітектуру вулиць, вдихала незвичне повітря, в якому відчувався присмак торф’яного диму та солодощів з кав’ярень.

— Готова до занурення в історію? — посміхнулася Камілла, коли вони підійшли до величезного, яскраво-жовтого автобуса-амфібії.

    Екскурсія почалася з ритуалу: кожному пасажиру видали пластиковий шолом вікінгів з кумедними рогами. Елеонора спочатку зніяковіла, але, подивившись на серйозного чоловіка в костюмі трійці, який незворушно одягав шолом поверх лисини, розсміялася і натягнула свій. Камілла зробила те саме.

   Капітан амфібії, кремезний ірландець з гучним голосом, що, здавалося, міг перекричати шторм, завів двигун. Автобус здригнувся і рушив вулицями Дубліна. Це було неймовірне видовище: жовта махіна їхала повз собор Святого Патріка, Триніті-коледж та Дублінський замок, а капітан не просто розповідав історію, він влаштовував шоу.

— А тепер, вікінги мої, — ревів він у мікрофон, — коли ми проїжджаємо повз туристів на звичайних автобусах, що ми робимо? Ми лякаємо їх! На три-чотири — БУУУУУУ!

   І весь автобус, включаючи Каміллу та Елеонору, в один голос видавав бойовий клич вікінгів, лякаючи випадкових перехожих, які у відповідь лише сміялися та махали руками. Елі верещала від захвату. Вона відчувала вітер, що бив у обличчя, чула гуркіт двигуна і багатоголосий сміх навколо. Це була не просто лекція з історії, це було проживання історії.

   Але фінал був попереду. Автобус виїхав на набережну біля Гранд-Каналу. Капітан наказав усім міцніше триматися.

— Задраїти люки! Ми входимо у воду! — оголосив він.

   Серце Елеонори завмерло. Жовта амфібія, не збавляючи швидкості, з’їхала з асфальту прямо у водяний канал. Бризки здійнялися вище даху, обдавши пасажирів прохолодною водою. Автобус хитнувся, але не потонув — він перетворився на човен. Елі скрикнула, міцно вчепившись у руку Камілли, а потім розсміялася, відчуваючи, як адреналін пульсує у скронях. Вони повільно пливли каналом, розглядаючи сучасні скляні офіси та старовинні шлюзи з абсолютно нового ракурсу.

   Це було емоційне, галасливе та неймовірно чесне знайомство з Дубліном.