Холостяцький храм

Апартаменти Марка виявилися відображенням його самого — нічого зайвого, лише простір, функціональність і бездоганний стиль. Це була простора двокімнатна квартира з великою, професійно зонованою кухнею.

Проте справжньою перлиною квартири була ванна кімната. Вона вражала своїм розміром і нетиповим для чоловічого помешкання шиком. Особливу увагу привертав оригінальний умивальник, що височів на масивній стільниці. Темно-коричневий камінь, пронизаний золотою крихтою, виблискував під променями точкового освітлення, нагадуючи нічне небо або коштовний злиток.

У цьому помешканні, попри його мінімалізм, Камілла вперше за довгий час відчула себе в безпеці. Тут не було привидів минулого, не було фальшу — лише Марк і цей простір, який він нарешті відкрив для неї.

— Не проходь, — м’яко зупинив її Марк, коли пальці Камілли вже торкнулися ґудзиків пальта. — На жаль, у мене тут «шаром покоти», холодильник порожній, як барабан. Тому ми йдемо вечеряти до ресторану, — пояснив він з легкою усмішкою.

Вони знову вийшли під холодний дощ, але тепер він не здавався таким непривітним. Пройшовши буквально кілька будинків, вони зупинилися перед першим поверхом сучасної багатоповерхівки. Те, що Марк назвав «рестораном», насправді виявилося чимось значно кращим — затишним, майже камерним кафе.

Всередині панувала напівтемрява, яку розсіювало м’яке тепле світло. У залі було всього п’ять невеликих столиків, біля яких стояли глибокі, низькі крісла розкішного блакитного кольору — вони нагадували великі оксамитові хмаринки. Кафе було абсолютно порожнім, що створювало ілюзію, ніби цей вечір і цей простір належали тільки їм. Марк по-хазяйськи всадив Каміллу за найкращий столик біля вікна, а сам, не чекаючи офіціанта, впевнено рушив до стійки за меню — було видно, що він тут свій, постійний клієнт.

— Марку, тут так незвично... Що це за місце? — запитала Камілла, коли він повернувся. — Це сімейна справа, — відповів він, розгортаючи меню. — Власники — літня пара, які все життя мріяли про своє маленьке місце «для друзів». Вони самі готують, самі обирають продукти на ринку. Тут немає пафосу, але є душа. Я прийшов сюди вперше, коли тільки переїхав, і з того часу це моя «їдальня».

Він підсунув меню ближче до неї, але одразу почав радити, знаючи асортимент напам’ять: — Якщо хочеш відчути справжню Латвію, не бери нічого європейського. Спробуй сірий горох зі шкварками — це класика, ситна й неймовірно домашня. Або кров’янку з брусничним джемом — поєднання солодкого й солоного тебе здивує.

Невдовзі до них підійшла приємна жіночка у накрохмаленому фартуху. Вона привіталася з Марком як зі старим другом, тепло кивнувши Каміллі, і прийняла замовлення.

За пів години на їхньому столику вже парували тарілки. — Сірий горох подали у глиняному горщику: розсипчастий, просочений ароматом смаженого шпику та цибулі. — Поруч красувалися латвійські цепеліни — ніжні картопляні кнедлики з м’ясною начинкою, щедро политі густою домашньою сметаною. — На окремому тарілі лежав житній хліб, спечений за особливим рецептом, солодкуватий і дуже ароматний.

Жіночка принесла також великий чайник з трав'яним чаєм, від якого пахло липою та медом.

— Смачного, — тихо сказала вона, ставлячи на стіл останню тарілку з десертом із житнього хліба — шарами перетертого чорного хліба з вершками та кислим варенням.

Камілла зробила першу спробу, і її обличчя розпливлося в задоволеній посмішці. Це була не просто їжа — це було тепло, якого їй так бракувало в холодній дорозі. Вони сиділи в цих блакитних кріслах, за вікном стікав дощ, а всередині народжувалася нова історія, в якій не було місця минулим образам.