Нарешті ми разом

       Кінець грудня видався суворим. Латвія зустріла літак колючим снігом та низьким, свинцевим небом. Камілла завжди почувалася ніяково під час польоту — цей стан невагомості та відірваності від землі зазвичай тривожив її. Але сьогодні тривога була іншою. Вона була солодкою, лоскотливою, схожою на передчуття свята, яке от-от має розпочатися.

     Міжнародний аеропорт «Рига» зустрів її затишним гулом та запахом дорогого парфуму й кави. Камілла йшла довгими терміналами, її підбори глухо цокали по глянцевій поверхні підлоги. Вона автоматично поправляла пасмо волосся, що вибилося з-під капелюшка, і міцніше стискала ручку своєї сумки. Кожен крок наближав її до скляних дверей, за якими закінчувалася зона митного контролю і починалося щось справжнє.

    Коли автоматичні двері безшумно роз'їхалися, відкриваючи зону прильоту, вона миттєво побачила його. Марк стояв трохи осторонь від натовпу, що зустрічав пасажирів. На ньому було темне пальто, комір якого був злегка піднятий, а в руках він не тримав ні квітів, ні табличок — він просто чекав, напружено вдивляючись у кожне обличчя.

   Їхні погляди зустрілися.

   Камілла зупинилася як укопана прямо посеред залу. Весь шум аеропорту — оголошення рейсів, гуркіт валіз, чужі голоси — раптом зник. Залишився лише він. Марк не посміхнувся одразу, його обличчя спочатку застигло від неймовірної концентрації, ніби він перевіряв, чи не мариться йому цей образ. А потім його очі потеплішали. В них спалахнуло те саме знайоме світло, яке вона пам'ятала ще з берегів Лазуру.

    Вони стояли так кілька секунд, розділені лише десятком кроків і чотирма місяцями очікувань. Жодної зніяковілості. Жінка, яка чотири місяці тому сумнівалася, чи варто відповідати на коротке «Я сумую», тепер просто хотіла зробити цей останній крок.

— Привіт, — тиха фраза Марка потонула в його обіймах, коли вони нарешті скоротили відстань. Це не був кінематографічний поцілунок, це було міцне, майже відчайдушне стискання рук, у якому читалося: «Ти тут. Ти справжня».

    Згодом, вони затишно вмостилися в невеликій кафешці прямо в будівлі аеропорту, біля великого вікна, за яким танцювала груднева завірюха.

   Вони замовили дві великі порції кави та повітряні латвійські тістечка з вершками. І сталося диво: не було жодної паузи, жодного болісного пошуку тем. Чотири місяці щоденного листування зробили свою справу — вони знали один про одного все, крім того, як звучить сміх наживо.

— Ти все ж таки не змінив свій стиль, — посміхнулася Камілла, кивнувши на його спортивну сумку, що стояла поруч. — Навіть у Ризі взимку ти виглядаєш так, ніби щойно з тренування. — Це професійна деформація, — розсміявся Марк. — До речі, мій латиш сьогодні зробив неможливе на спарингу. Я весь день хотів тобі про це написати, а потім згадав: «Стій, Марку, вона ж за годину буде перед тобою».

    Вони теревенили про все на світі: про те, як Камілла вчора ледь не запізнилася на рейс через затори в Києві, про дивні смаки британських протеїнових батончиків, якими Марк ділився в повідомленнях, про те, що Рига в цей час схожа на казку братів Грімм. Між ними панувала дивовижна гармонія — та сама, що виникає між людьми, які вже встигли стати рідними душами через літери на екрані, а тепер просто насолоджувалися фізичною присутністю один одного.

   Здавалося, не було тих довгих місяців розлуки. Було лише «тут і зараз», запах кориці від кави та впевненість у тому, що цей грудень стане найтеплішим у їхньому житті.

   Окутані теплотою зустрічі, як у теплому пледі, вони навіть не здогадувалися якою трагедією все обернеться для них.