Зв’язок часів: Той самий жовтень

       ...Але іноді, коли ірландський дощ за вікном ставав надто наполегливим, спогади підступно підкрадалися і відносили її назад. Камілла дивилася на ідеальний ландшафт свого саду, але бачила перед собою екран старого телефону, який спалахнув у темряві українського жовтня п”ятнадцять років тому.

     Тоді, у свої тридцять, вона ще не знала, що таке справжній спокій. Вона лише вчилася дихати без нього. І коли прийшло те коротке, як постріл, повідомлення — «Я сумую» — світ навколо неї миттєво здригнувся.

    Камілла пам’ятала, як тремтіли її пальці. Вона не кинулася відповідати одразу. Її гордість, щойно загартована морською сіллю Лазуру, вимагала витримки. Вона поклала телефон екраном донизу на дерев'яний стіл. Година. Друга. Потім ціла ніч, проведена у дивному заціпенінні, під звук годинника, що відлічував секунди її вагань.

    Вона дала собі час. Вона чекала, поки перша хвиля адреналіну вщухне, поки гнів змішається з тугою і перетвориться на холодний осад. Тільки наступного дня, коли сонце ледь пробилося крізь хмари, вона взяла апарат до рук.

    Її відповідь була лаконічною. Вона не хотіла показувати, що цей місяць був для неї пеклом, але вона чудово розуміла, як нестерпно було йому, якщо він зважився написати.

   Камілла повільно набрала: — «я теж…»

   Вона натиснула «Відправити» і відчула, як десь глибоко всередині клацнув замок. Вона не знала, що він відповість. Але вона точно знала, що з цього моменту вона почала писати свою власну історію, яка через багато років приведе її сюди — до будинку на березі океану та великої, гордої самотності.