Розділ 3 Рига

                                    Нова Камілла: Гармонія самотності

     Останнім часом життя Камілли перетворилося на вишукане колекціонування моментів, зітканих із тиші, хорошого вина та спокою. Вона жила усамітнено — і це був її свідомий, вистражданий, майже святий вибір. У свої сорок п'ять вона нарешті відчула, що має повне право обирати: кого впускати у свій простір, а кого залишати за порогом, без жодних пояснень чи почуття провини. В її світогляді відбулися кардинальні, майже тектонічні зміни: якщо колись вона не мислила себе без чоловічого плеча і гарячково шукала в комусь опору, то тепер вона навчилася жити інакше. Її свобода пахла свіжістю, дорогою парфумерією та спокоєм.

     Воля долі закинула її в далеку холодну Ірландію. Смарагдові пагорби, вічно сивий, скажений океан та суворі вітри, що пробирали до кісток, стали її новим домом. Тут, серед туманів і запаху мокрої торф'яної землі, вона змінила не лише клімат, а й покликання. Робота в госпіталі безпосередньо з пацієнтами давала їй те, чого не могли дати світські раути — відчуття справжності, смак реального, оголеного життя. Камілла стала фахівцем високого класу. Вона обожнювала свою роботу не лише за стабільну фінансову незалежність, а й за цей щоденний виклик, за можливість рости і вдосконалюватись, рятуючи чужі життя, поки своє вона нарешті вилікувала сама, по шматочку склеївши розбите колись серце.

   Проте була в її житті ще одна пристрасть — її "місце сили", оаза, куди вона втікала, коли ірландські дощі ставали нестерпними. Кілька років тому Камілла придбала невеликий будинок в Іспанії, на Коста-Альмерія.

   Це узбережжя на південному сході Іспанії відоме як найбільш сонячне і водночас одне з найдоступніших за ціною. Камілла обрала район поблизу Мохакара (Mojácar). Це білосніжне містечко на пагорбі, що нагадує андалузьку казку. Її будинок розташований трохи осторонь, у затишній бухті, де руді, випалені сонцем скелі зустрічаються з кришталево чистою, солоною водою, а поруч — заповідник Кабо-де-Гата з його дикими пляжами та рожевими фламінго, які на заході сонця здавалися живими сполохами полум'я. Там вона скидала з себе весь вантаж медичних буднів і просто дихала розпеченим повітрям.

    Її ірландський побут також був ідеальним, відточеним до найменших дрібниць: комфортний новий автомобіль, який слухняно гарчав під її рукою, просторий, щойно прибраний таунхаус, де крізь паноморні двері вітальні можна було вийти у власний сад. Там, серед доглянутих, важких від вологи кущів гортензій, вона любила пити ранкову каву, слухаючи голос вітру, і відчувати, як порцелянова чашка гріє пальці.

   Життя Камілли склалося прекрасно. Вона навчилася віртуозно балансувати між виснажливими змінами у клініці, де смерть і життя ходили поруч, та спокійними вечорами вдома. Але іноді, коли дощ за вікном ставав надто наполегливим, а краплі стукали по склу з якоюсь особливою, тужливою частотою, спогади підступно підкрадалися з кутків кімнати. Вони огортали її прохолодою минулого і відносили її назад, туди, де панувала зовсім інша гармонія — гармонія емоційних феєрверків, небезпечної пристрасті та болю, який колись ледь не спопелив її, але зрештою навчив її бути такою, якою вона є зараз. Сильною. Недосяжною. Вільною.