Вересень. Симфонія порожнечі

   Вересень увірвався в місто раптово, розливаючи по каштанах і липах першу золоту отруту. Парки одяглися у важкі шати жовтих і багряних фарб, а повітря стало настільки прозорим і холодним, що кожен вдих нагадував ковток крижаного вина. Осінь не просто змінила пейзаж — вона змінила настрій. Для Камілли це був час підбиття підсумків, час великого «затишшя» після шторму в Лазурі.

   Думки про Марка досі не відпускали її. Вони жили в ній, як фантомний біль у ампутованій кінцівці, що загострюється під час негоди. Вона вирішила виплеснути цей біль у мистецтво — влаштувати фотосесію, яка б стала її останньою сповіддю, німим криком, зафіксованим на плівці.

   Для зйомки Камілла обрала скелет старої, залишеної будівлі. Облуплені стіни, що осипалися крейдяною крихтою, запах вологого пилу та відлуння власних кроків у порожніх залах — це місце ідеально резонувало з її внутрішнім станом. Вона обставила холодну підлогу сотнями свічок, чий тремтливий вогонь здавався єдиним живим світлом у цьому покинутому світі. Віск повільно стікав на цемент, наче її власні розплавлені надії. У руках вона тримала одну-єдину троянду — криваво-червону, схожу на свіжу рану на тлі сірих стін — та порожню рамку для фотографії. Ця порожнеча в рамці була красномовнішою за будь-який портрет: вона символізувала кохання, якого більше не існує, місце, яке назавжди залишиться вакантним.

   Пізніше, сидячи вдома у темряві, коли єдиним джерелом світла був синюватий екран ноутбука, вона вибере лише один знімок. Той, де її очі здаються скляними від прихованих сліз, а тіні від свічок залягли глибоко під вилицями. Вона опублікує його у Facebook, знаючи, що Марк обов'язково побачить — цей алгоритм вони вивчили напам'ять. Це був її цифровий маяк, послання в пляшці, кинуте в безжальний океан інтернету.

   Під фото вона залишить рядки, які вібрували в її свідомості в унісон із кожним ударом серця — шедевр Ліни Костенко, що став її особистим маніфестом відторгнення:

                                   **«Я не люблю нещасних. Я люблю

                                       Невиданих, нескорених і гордих.

                                       Сама в собі я душу переб'ю,

                                        А не піду виканчувать акорди.

                                        Я не люблю ображених. Себе

                                        Образити нікому не дозволю.

                                          Мені судилось небо голубе,

                                         А не копання у чужому болю».**

   Вона натиснула «Опублікувати», і тихий клік мишки пролунав у кімнаті як постріл. В цей момент їй здалося, що вона нарешті поставила крапку. Але чи була це крапка, чи лише довгий, болісний трикрап? Мерехтливий курсор на екрані продовжував пульсувати, наче рахував секунди до того моменту, коли десь на іншому кінці дроту спалахне знайоме «У мережі»...

Минув місяць. Вересневе золото поступово змивалося холодними жовтневими дощами. Камілла почала звикати до тиші. Її дні наповнилися рутиною, роботою та вечірнім чаєм, який більше не здавався таким гірким. Вона навчилася дихати без Марка, приборкавши біль і перетворивши його на легке оніміння.

Того вечора вона вже збиралася спати. Екран телефону спалахнув у темряві кімнати, розрізавши сутінки різким білим світлом. Камілла байдуже простягнула руку, чекаючи на чергову розсилку або повідомлення від подруг.

Але на екрані світилося лише одне ім'я, від якого серце миттєво пропустило удар, а потім забилося десь у самому горлі.

Марк: «Я сумую».

Камілла завмерла, забувши, як дихати. Світ навколо перестав існувати. Були лише ці два слова, що руйнували весь її такий старанно вибудований спокій.