*** Субота

                               Останній світанок у Лазурі

  Цілу ніч Камілла не могла заснути, але, на диво, вчорашній інцидент із Лео її зовсім не тривожив. Гаряча ванна, у якій вона ніжилася майже годину, здавалося, змила не лише пісок, а й саму згадку про його грубі, огидні, долоні. Вода забрала весь бруд, залишений ним на її шкірі, лишивши по собі лише приємне відчуття чистоти та легкої втоми. Перед сном вона почувалася дивно розслабленою, наче після запеклого бою, у якому вона вкотре вийшла переможницею.

    Вже у ліжку дівчина усвідомила: це її остання ніч у Лазурі. Завтрашній день перетворить надію на попіл, а Марк безслідно розчиниться у мареві минулого. Тепер її життя неминуче розкололося на два всесвіти: «до нього» та «після». Попри логіку, вона відчувала: той невидимий, міцний канат, що зв’язував їхні душі, досі натягнутий до межі. Він страждає так само, вона знала це кожною клітиною свого тіла. Але чому цей світ такий безжальний? Чому він дозволяє спорідненим душам горіти нарізно, замість того, щоб злити їх в одне полум’я? Роздуми випили з неї всі сили, і сон зморив її лише тоді, коли небо на сході почало бліднути.

   Камілла розплющила очі аж опівдні. Було таке відчуття, ніби вона прокинулася в іншому вимірі — тиша котеджу здавалася кришталевою. Вона вирішила провести цей останній день інакше — без болісного чекання. Кажуть, чим сильніше стискаєш пісок у кулаці, тим швидше він витікає крізь пальці. Камілла пообіцяла собі: «Я відпускаю тебе, Марку».

    Сніданок давно минув, та й шлунок звело не від голоду, а від порожнечі. Випивши склянку крижаної води, вона знову занурилася в ліжко з книгою. Сторінки шелестіли, захоплюючи її в чужі пригоди, гойдаючи уяву від щирої посмішки до гірких сліз. Раптом у двері наполегливо постукали. Камілла неохоче «сповзла» з ліжка і, ледь торкаючись босими ногами підлоги, почимчикувала відчиняти.

    На порозі стояла покоївка, тримаючи руки в замку перед собою. — Доброго дня, пані Камілло. Я прийшла уточнити, на котру годину замовити вам таксі до вокзалу? — А чому ви? Де адміністратор? — Камілла підозріло примружилася. — Він... захворів, пані Камілло. Сьогодні я заміняю його на рецепції, — дівчина зашарілася, її очі бігали, видаючи відверту брехню. — Ну-ну, — недовірливо протягнула Камілла, миттєво зчитавши гру. — Гаразд. Замовте на одинадцяту. І ще: сьогодні я не виходитиму. Нехай обід і вечерю подадуть прямо в котедж. — Звісно, пані Камілло, все зробимо за вищим розрядом! — покоївка вже збиралася йти, але раптом зупинилася, ніби набираючись сміливості. — І ще... пані Камілло, не гнівайтеся на Лео. Він справжній улюбленець жінок. Не те щоб він навмисно за ними волочився — вони самі липнуть, як оси до меду. Він випромінює якийсь такий магнетизм... чари, перед якими важко встояти.

     Камілла слухала цю сповідь, роблячи внутрішні позначки в своєму щоденнику спостережень. — Я подумаю, — коротко кинула вона і зачинила двері.

      У душі вона більше не відчувала до Лео люті. Щиро кажучи, його вчорашній тваринний напад навіть трохи лестив її самолюбству. Якщо вірити, що цей хлопець, маючи цілу армію прихильниць, втратив голову саме від неї і жадав її з такою несамовитою пристрастю, то в цьому був певний солодкий присмак тріумфу. Камілла посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. «А може, і справді, до біса ту помсту? — подумала вона. — Хто я така, щоб позбавляти "щастя" всіх цих спраглих до уваги молодичок у цьому райському куточку? Якщо у хлопця і справді такий божественний хист до зваблювання, то нехай дарує радість пишнотілим відпочивальницям». Вона щиро розсміялася сама з собою.

       Вона винесла свій вердикт: ” ПОМИЛУВАНИЙ”. Камілла  залишила життя «слимакові», бо її власна гра була значно масштабнішою, ніж дрібні інтриги.