Цнотливість нічного туману

          Берег попереду перетворювався на суцільний сліпучий прожектор — там, у самому серці Лазурного, гриміла дискотека, розрізаючи нічну тишу скаженими ритмами та синтетичними басами. Ні Марк, ні Камілла не були налаштовані на галасливий натовп. Вони, не змовляючись, синхронно розвернулися і побрели назад, у рятівну густу темряву.

Пройшовши кроків десять, Камілла впізнала знайомі силуети, що виринали з туману. Це були вони: її ранковий «шанувальник» та той самий товариш, що супроводжував Марка під час їхньої першої зустрічі.

— Привіт, тренере, — промовив Рік, зупиняючись.

Камілла відчула, як гаряча хвиля збентеження піднялася до самих коренів волосся. Рік дивився на неї відвертим, скануючим поглядом, у якому читалося: «Нічого собі кралю ти вполював, Марку!». Другий же, Том, дивився на неї майже з докором. Його плани на легку «курортну пригоду» з симпатичною білявкою щойно остаточно розлетілися на друзки. Вона була з його тренером — а це територія табу, вища ліга, куди йому зась.

— Знайомся, мої хлопці. Рік і Том, — представив їх Марк.

Рік, явно права рука і фаворит, не ховав хитрої, майже лисячої посмішки. Камілла почувалася мишею перед удавом під його поглядом, але вже тоді, глибоко всередині, вона знала: мине час, і в іншому житті вона змусить цей погляд змінитися на німий шок.

Марк провів її до самого котеджу. Біля дверей вони завмерли. Ніч окутала їх вологим, майже відчутним на смак туманом, але Камілла відчувала лише палючий жар, що виходив від нього.

Їхні поцілунки були неспішними, глибокими й неймовірно п’янкими, наче витримане роками вино. Марк торкався її губ м’яко, досліджуючи кожну лінію, наче намагався закарбувати в пам’яті цей момент на молекулярному рівні. У цьому не було ні краплі зухвалості — лише концентрована, майже релігійна ніжність. Каміллі здавалося, що він випиває її дихання, але натомість вливає в неї нову силу.

Його широкі, натруджені долоні обережно тримали її за талію. Жодного зайвого руху, жодного натяку на грубий напір. Марк тримав ту саму дистанцію, яка випалювала зсередини сильніше за найнахабніші дотики. Він володів лише її губами, і цей солодкий полон здавався Каміллі куди інтимнішим за будь-яке фізичне злиття. Його ласки були цнотливими, але від того — нестерпно спокусливими. Він давав їй простір, дозволяючи самій розчинятися в цьому бажанні, не вимагаючи більшого.

Коли за нею нарешті зачинилися двері, адреналін усе ще ганяв кров по венах, хоча втома вже приємним тягарем лягала на плечі. Ледь скинувши босоніжки, вона почула короткий сигнал.

«Дякую за чудовий вечір», — писав Марк.

Камілла безсило сповзла по стіні на підлогу і, влаштувавшись прямо на килимі, набрала відповідь: «Ні, це я тобі дякую». «Я дуже радий нашому знайомству», — миттєво прилетіло у відповідь. «Я теж». «Добраніч, Камілло». «Бувай, Марку». «До завтра…»

На це останнє повідомлення вона вирішила не відповідати. Інтригуюче мовчання — це теж зброя. Вона залишила його наодинці з цим «до завтра», знаючи, що тепер він рахуватиме хвилини до ранку ще дужче за неї. Камілла заснула з посмішкою, відчуваючи на губах присмак морської солі та його неймовірної, шляхетної ніжності.