Зупинена мить

*** Вівторок

  Ранок вівторка зустрів її звичною рутиною. На ранковій дистанції вже панував знайомий ажіотаж: спортсмен із екзотичною зовнішністю, немов вожак, очолював цілу «зграю» — щонайменше пів сотні чоловіків, що завзято місили кросівками пісок. Камілла обмежилася коротким кивком у відповідь на його привітання і звичним маршрутом повернулася до котеджу.

      Після сніданку вона відчула дивне занепокоєння. Розум підказував, що в обіднє пекло варто сховатися під кондиціонером, але серце вимагало іншого. Їй раптом здалося, що дорогоцінні хвилини відпустки витікають крізь пальці, а вона так і не встигла по-справжньому побути з морем наодинці.

     Підкорившись імпульсу, Камілла обрала один зі своїх найпростіших купальників із леопардовим принтом, підхопила книгу і поспішила до берега. Вона підтягнула шезлонг до самої кромки прибою — так, щоб передні ніжки торкалися води — і розслаблено вляглася. Нещадне сонце, що перебувало в самому зеніті, здавалося їй лагідним. Вона не просто лежала — вона смакувала кожну секунду, живучи у передчутті чогось неймовірного, що вже витало в розпеченому повітрі. На її обличчі блукала легка, щаслива усмішка.

        Заплющивши очі, Камілла розчинилася в шумі хвиль. Раптом сонячне світло зникло, наче хтось невидимий затулив небо щільною завісою. Вона відчула тінь.

       Різко знявши окуляри, Камілла сіла на шезлонзі. Прямо перед нею, по коліна в морській піні, стояли двоє чоловіків. Вони були всього за два кроки.

        Її погляд миттєво прикував до себе перший — світловолосий, із неймовірними, пронизливо-блакитними очима. Він дивився на неї з ледь помітною, майже сором’язливою посмішкою. Невисокий, але бездоганно складений : рельєфні руки та виражені трапецієподібні м’язи свідчили про серйозні стосунки з важкою атлетикою. Широкі плечі, вузькі стегна та міцні ноги — він був втіленням чоловічої гармонії.

     Камілла застигла, забувши видихнути. Світ навколо наче втратив звук, а сонце перестало гріти — усе витіснила присутність цього незнайомця. Між ними виникла та дивна, натягнута пауза, коли погляди зчіплюються занадто міцно, щоб їх можна було просто відвести. Це не було схоже на звичайну цікавість; це було раптове, гостре відчуття, що саме цієї хвилини щось незворотно змінилося.

       Поруч стояв інший — молодший, темноволосий, із витонченими східними рисами. Його очі, чорні як ніч під густими бровами, також вивчали Каміллу. Він був худорлявим, але по-своєму привабливим. Проте для Камілли він залишався лише розмитим фоном. Вона не могла відірвати погляду від блакитноокого блондина. Від нього виходило неймовірне тепло, а погляд був настільки ніжним і ласкавим, що в грудях щось солодко стиснулося. У ньому не було й натяку на зухвалий напір «короля спокуси», і саме ця вразлива щирість надавала йому неперевершеного, магічного шарму.