Зустріч з «Маленьким Раєм»

  *** Неділя

  На світанку потяг, наче втомлений велетень, ліниво застиг біля перону. Камілла елегантно випливла з вагона, і в ту ж мить її обличчя обпекло густе, солоне повітря, просякнуте ароматом йоду та висушених на сонці водоростей. Вона жадібно вдихнула цей коктейль, наче намагалася заповнити ним кожну клітину легень, щоб нарешті повірити: вона вільна.

     Таксі вже чекало. Водій, чоловік років п'ятдесяти з обвітреним обличчям та доброзичливим прищуром, підхопив її багаж, і Камілла опустилася на заднє сидіння. Усю дорогу вона, наче зачарована, не відривала погляду від вікна. Пейзажі змінювали один одного: безкраї степи, що золотилися під першими променями, раптом поступалися місцем соковитій зелені. Година в дорозі промайнула як одна мить, і ось перед нею з’явився її тимчасовий прихисток.

Комплекс «Лазур» не претендував на пафосну розкіш п’ятизіркових готелів, проте він мав ту рідкісну охайність і тепло, що відразу закохували в себе. Це був справжній зелений оазис серед піщаних дюн. Кожну доріжку, викладену світлою плиткою, обрамляли пишні кущі смарагдового самшиту та лаванди, що наповнювали повітря тонким заспокійливим ароматом. Територія потопала в різнобарв’ї квітів: від яскраво-червоних пеларгоній до ніжних білих петуній, які звисали з підвісних кошиків на верандах.

      Котеджі — невеликі, дерев’яні, пофарбовані в м’який колір слонової кістки — виглядали надзвичайно мило. Камілла оселилася в третьому від берегової лінії. Тут не було прямого панорамного виду на водяну велич, але море вже заявляло про себе мірним рокотом хвиль. Всього тридцять кроків по теплому піску — і ти в обіймах стихії.

     Отримавши ключ на рецепції та завершивши формальності з оплатою, вона потягнула свою валізу до будиночка, що мав стати її домом на наступні сім днів. У той момент вона щиро вважала, що тиждень пролетить занадто швидко. Їй і на думку не спадало, що ці сім днів розтягнуться у вічність, наповнену нестерпним очікуванням і почуттями, до яких вона не була готова.

     Завершивши ритуал розпакування речей — сукні знайшли свій притулок на плічках, а туфлі вишикувалися в ідеальну шеренгу на нижній полиці, — Камілла провела ревізію свого гардероба. Тихий, ледь чутний сміх вирвався з її вуст. — Марнославство, — прошепотіла вона сама до себе. — Впевнена, я дарма тягнула цей арсенал через пів країни. Жоден із цих образів тут не знадобиться.

     З почуттям виконаного обов'язку вона розкинула руки й експресивно, наче в уповільненій зйомці, завалилася на безкрає ліжко, застелене білосніжною ковдрою. Десять хвилин блаженної тиші перервала спрага. Камілла підвелася, наповнила склянку прохолодною водою з кришталевого графина і встигла зробити лише один великий ковток, коли тишу котеджу розрізав наполегливий стукіт у двері.

На порозі стояв юнак років двадцяти двох. Його постава випромінювала непохитну самовпевненість. — Доброго ранку, пані Камілло. Мене звати Лео, я менеджер нашого комплексу, — констатував він голосом, що не припускав заперечень.

Він простягнув їй роздруківку з розпорядком роботи ресторану, графіком спа-зони та переліком внутрішніх номерів телефонів. — Це ваш путівник у світ нашого комфорту, — мовив він, не відводячи погляду. — Якщо виникнуть бодай найменші побажання, звертайтеся до мене особисто. О будь-якій порі.

      Його погляд був не просто ввічливим — він був вивченням. Здавалося, Лео з хвилини на хвилину очікує запрошення на чашку чаю, а можливо, і на щось більш десертне. У ньому не було ні краплі професійної стриманості чи сором’язливості; навпаки, хлопець буквально дихав усвідомленням власної привабливості. Очевидно, його послужний список візитів до «новоприбулих» пань був довгим і вельми успішним.

       Вигляд він мав підкреслено охайний: чорні штани зі стрілками, накрохмалена біла сорочка та класичний жилет. Проте деталі видавали надмірне старання. Його темно-каштанове волосся було так густо зачесане назад і зафіксоване гелем, що нагадувало глянцевий панцир, через що в голові Камілли миттєво промайнуло порівняння зі «слимаком». Його карі очі середнього розміру дивилися з лінивою іронією, а обличчя було виголене до ідеального блиску. Від Лео виходив такий потужний шлейф парфумів, що він явно дисонував з його юним віком. Увесь його образ — від обпертої об одвірок руки до ледь помітного піднятого куточка вуст — був ретельно вибудуваною мізансценою зваблення.

        Камілла заціпеніла, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Подив повільно трансформувався в усвідомлення абсурдності ситуації. «Серйозно? Крихітко, та він же намагається тебе спокусити!» — волав її внутрішній голос.

Залишалося лише порадіти, що в цей момент Камілла вже проковтнула воду, інакше цей імпровізований «Казанова» ризикував бути обприсканим прямо на порозі. Проте одна не слухняна крапля все ж скотилася по підборіддю, загрожуючи залишити слід на світлій тканині домашньої туніки. Камілла повільно, майже по-королівськи, піднесла руку і одним впевненим рухом великого пальця витерла вологу. Цей жест, відточений роками ділових обідів, миттєво повернув їй маску професійної незворушності. Вона злегка нахилила голову набік, дивлячись на Лео вже не як перелякана туристка, а як досвідчений екзаменатор на нездару-студента.

Хоча, якщо бути об’єктивною, його можна було зрозуміти. Камілла у своїй природній красі справді була надто спокусливою мішенню для такого амбітного мисливця.