Розділ 22

Даня

В четвер Костя зʼявився у кухні з гарними новинами — обрали дату для тімбілдинга. Сімнадцяте серпня на турбазі неподалік Яремче. Зранку вирушаємо, гуляємо там до самої ночі, смажимо шашлики, пʼємо пиво чи вино, ночуємо у деревʼяних будиночках поблизу озера і по обіді наступного дня їдемо додому. Відпочинок, якого я не мав останні роки два, наполегливо працюючи на проєктах. І недаремно, адже ця праця дозволила мені перейти на проєкт Артґейму, що мали й ліпші умови, і більше перспектив. І навіть цей відпочинок. Бо останнє, про що я зараз міг думати насправді — це відпустка. Не тоді, коли за останній тиждень я накупив іграшок на пару тисяч, знайшов приватний садочок для Дениса і серйозно замислився над тим, що садочок — це гарна ідея. Було трошки лячно, що він ще замалий, але подумати над цим варто. А значить, поки що не до відпустки.

Вже через годину після оголошення Вадим і Христя почали збирати побажання щодо випивки на вечірці. 

Я ж замислився про те, що не можу поїхати без Дениса. 

Це було дивне відчуття. У мене є син, і не готовий залишити його самого навіть на одну ніч. Звісно, у нього є Лера і він вже звик до неї, та це не значить, що він мусить бути з нею і вночі. Я його тато. І це зі мною має ночувати мій син. Яка б крута няня не була в Дениса, вона всього лише няня, і він має відчувати цю різницю. Не хочу залишати його самого і їхати так далеко. А що як щось станеться? Раптом він захворіє чи почне плакати? 

Але й відмовитись від тімбілдинга від Артґейма було не найліпшим рішенням. Мені потрібен день відпочинку. Потрібно перемкнутися. 

Отже, я сподівався знайти компроміс. І легше всього це було зробити, одразу звернувшись до Кості. Я вийшов з кухні у пошуках менеджера, однак він ніби знав, що його шукають з нестандартним питанням, й ніде не зʼявлявся. 

Доведеться трохи посунути розв'язання цього питання. 

Я розвернувся, збираючись повернутись в кухню, як раптом погляд впав на маленьку фігуру в кінці коридору. Стискаючи тонкими пальцями сукню, Юліана низько схилила голову. Не розбирав слів, але вона здавалася схвильованою. На мить я завагався, не впевнений, чи варто втрутитись. Як і для чого — сам не розумію, та мені не подобалось, що вона засмучена, й хотілось щось із цим зробити. Погляд опустився на годинник на запʼястку. Пʼята тридцять. Ми домовлялись зустрітись на сьому, отже, ще рано. 

Не встиг обміркувати все, як Юліана, схоже, завершила дзвінок й попрямувала до мене.

— Ей, привіт, — її усмішка була дещо невпевненою. — Маю пропозицію. Якщо ти на сьогодні закінчив, можемо піти раніше.

— Так, звісно, — я розгубився, але сподіваюсь, що не видав цього — мені було приємно, що Юліана сама підійшла. Ще кілька хвилин тому був впевнений, що дівчина настільки правильна, що чекала б до сьомої, бо ж ми так домовились. — Все в порядку? — запитав, не втримавшись.

— Не зовсім, але здається, ти мав розповісти мені кілька історій. А вже тоді подумаємо над моїми.

Її усмішка була настільки чарівною, що я не мав жодних заперечень.